Are you the publisher? Claim this channel


Embed this content in your HTML

Search



Account: (login)

More Channels


Channel Catalog


Channel Description:

Свящ. Священик Ігор Григола. Луцьк. Волинь. Україна. Православ'я в житті лучан і волинян. Історія та культура краю. Події. Новини. Волинська єпархія Української Православної Церкви. Храми та святині Луцька та Волинської області. Отже Луцьк, Луцк і Lutsk. Український розкол, раскол, Філарет, Київький Патріархат УПЦ КП, Московський Патріархат УПЦ МП, УАПЦ, канонічна церква, неканонічна. Християнська Культура, Історія, Богослів'я, Філософія. Lutsk the Orthodox.

    Хто поставить діагноз Його Святості? Патріарх Філарет (Денисенко), Предстоятель Української Православної Церкви - Київського Патріархату.Один шановний добродій зауважив мені, що Юрій (Юрчик), який очолював Донецьку єпархію УПЦ-КПдо часу поки не виступив з критикою Філарета, "сам не знає чого хоче". На думку його та багатьох інших, випливає це з того, що свого часу владика Юрійзаявляв, що Філарет– просто чудовий начальник, а ті, котрі не поділяють цих переконань, глибоко помиляються.

    Коли сьогоднішні слова людини протирічать тому, що вона говорила вчора, то це ознака: 1) прозріння, 2) отупіння, 3) лицемірства, 4) шизофренії. Не беруся ставити діагноз Юрію (Юрчику), але зауважте, що такий діагноз необхідно поставити принаймні всьому духовенству і вірянам вище згаданої єпархії.

    Проте, криза свідомостіодного єпископа, можливо, і не несе в собі великої загрози для єдинства церкви/конфесії, якщо цей єпископ не патріарх. У випадку, коли така халепа стається з предстоятелем церкви, наслідки бувають вельми трагічними. Приклад тому – виникнення УПЦ-КП, яке стало можливим через революцію, яка відбулась в голові Філарета.

    Для підтвердження даної тези наведу слова, які належать колишньому митр. Філарету (Денисенко), що цитуються за книгою: Драбинко О. Чому розкольницькі угрупування в Україні називаються неканонічними.– Київ, 2004 – с. 30.

    Теза:

    «Так звана УАПЦ не має канонічної спадкоємності з Київською Митрополією… Це суха гілка, котра відломилась від живого дерева нашої віри… Православна Церква вважає, що всі так звані священнодії, які звершують священники і єпископи цієї "церкви" – не благодатні».

    Митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко)
    «Православний вісник». – 1991 р., №1 – с. 10-13

    Антитеза:

    «…важно то, что нас (УАПЦ и УПЦ-КП) ничто не разделяет… нет никаких проблем канонического порядка, которые бы нас разделяли».

    М. А. Денисенко (Патріарх УПЦ-КП Філарет)
    «Сегодня», 01.04.2003

    Коментувати слова людини з розщепленою свідомістюсправа невдячна.

    Наостанок пропоную усім проглянути відеофрагментіз аудіозаписомслів колишнього митр. Філарета (нинішнього Патріарха УПЦ-КП), який перед лицем Бога і собору єпископів стоячи перед хрестом і Євангелієм обіцяєскласти з себе повноваження Предстоятеля УПЦі скликати собор єпископів для обрання нового Предстоятеля. Як ви знаєте, Філаретсвого слова не дотримав і натомість посприяв утворенню нової, досі не визнаної світовим православ’ям, конфесії, що зветься Київський Патріархат. Після цього дайте відповідь не мені, а самим собі, на запитання, яке точно сформулював Юрій (Юрчик): чи може така людина (клятвопорушник і лицемір) стояти на чолі церкви?


    РЕЛІГІЙНІ ВІЙНИ В УКРАЇНІ: ВОЛИНЬ, РІК 1992

    Сергій БАРШАЙ,
    науковий співробітник Інституту журналістики
    КНУ ім. Т. Шевченка

    Ежен Делакруа. Свобода, що веде народ (Свобода на барикадах). ЛуврУ 2002-му році в Україні відзначалося кілька ювілеїв — і радісних, і трагічних, які відбувалися майже в один час, тому що логічно пов’язані між собою. Десять років тому, у 1992році, по Західній Україні прокотилася страшенна хвиля релігійного терору, безцеремонно розв’язаного представниками «нового православ’я», метою якого було загарбати якомога більше майна Української Православної Церквидля організації власної діяльності на території України теж у якості православної церкви.

    Сьогодні на Волинівже стихли бої, загоєні тілесні рани у простих людей (чого не можна сказати про рани душевні), біля храмів не видно бійок і суперечок, у них ніхто не вибиває шибки і не виламує двері. Віруючих не тягнуть по землі, не вкидають у міліцейські машини, не підпалюють їхні житла, не загрожують на вулиці — принаймні це не носить масового характеру, як було не так давно. Мається на увазі не період будування «світлого майбутнього» часів войовничого атеїзму, а, на жаль, спокійний період розбудови незалежної України.

    У нас подібні акції проходять тихо (в розумінні загальносуспільного резонансу), сильніший завжди виявлявся і правішим, тобто на законодавчому рівні пізніше легалізовувались усі випадки насильницького захвату релігійних приміщень і ніхто не був притягнений до відповідальності за насилля, за порушення прав і свободи людини.

    Не можна сказати, щоб у світській пресі не приділялося зовсім уваги цим злочинам, але більше уваги висвітленню подібних акцій приділяла, що зрозуміло, православна преса як орган тієї структури, що, власне, і потерпає.

    Газета «Дзвони Волині»— вісник Луцької єпархії Української Православної Церкви— видається з жовтня 1991року. На сьогодні її номери за 1992-1993роки є безцінними документами, в яких засвідчено про ті страшенні події, що відбувались у Волинській області після того, як у 1992році на терені України виникла сумнозвісна релігійна структура під назвою УПЦ Київський патріархат.

    Мабуть, іще не підозрюючи, що через короткий час їй доведеться писати подібні репортажі з таких подій на власній землі, редакція у квітні 1992року помістила матеріал про тяжке життя православних у Львівській області [1]. «Прихожан у міській владі католики заблокували на цілу ніч, а на світанку перерізали металеві решітки у вікні і увірвались до храму,— пишеться у статті. — Нас, православних, вигнали зовсім на вулицю, обливаючи нецензурними словами. <…> Православні почали служити й молитися із своїм настоятелем на дорозі, біля дому, де живе священик. Що тільки уніати не виробляли — вони то нападали на дім священика (три рази), то обливали кров’ю тварин (! — С.Б.) місце, де стояв під час богослужень престол, лляли шкідливу рідину із газових балонів, від якої діти непритомніли. <…> Сотні скарг, заяв, вимог ми надсилали до всіх інстанцій, навіть парламенту України, Президенту України, але дарма. Знімали фільми і робили відеозаписи закордонні кореспонденти, приїздили депутати Верховної Ради, але все лишилось по-старому»…

    Луцький Свято-Троїцький собор. Фото з сайту www.vv-orthodox.orgЗ літа 1992року православну Волиньспіткала така ж доля, яка уже стала у православних на Галичині. В серпні 1992року в «Дзвонах» були вже перші матеріали про насилля над віруючими волинянами. «Розпорядженням представника Президента України по Волинській області від 11 серпня 1992 року Свято-Троїцький кафедральний собор та два будинки по вул.Плеханова, в яких розміщалися Волинське єпархіальне управління та Волинська духовна семінарія, були передані зареєстрованій 10 серпня 1992 року громаді Свято-Троїцького собору УПЦ Київського Патріархату, — читаємо у заяві до Президента України Л.Кравчука від Волинського єпархіального управління, опублікованій у вересневому випуску газети. «Розпорядження підписано виконуючим обов’язки голови обласної державної адміністрації Ю.С.Ленартовичем. Це розпорядження являється незаконним, воно винесене без врахування наших прав на вищеназвані будівлі. Наша громада завжди була власником вищеназваних будівель. Ми пройшли крізь лихоліття війн і розрухи, тиск на церкву різних політичних сил — і вистояли, оберігаючи свої святині, як зіницю ока. <…> Приміщення, в якому було розміщено наше єпархіальне управління по вул.Плеханова, 1, збудоване нами і в експлуатацію прийнято ще в 1949 році. <…> Приміщення по вул.Плеханова, 5 рішенням Волинського облвиконкому від 28.08.1991 року було передано для потреб Духовної семінарії. Цей будинок нами ж збудований в післявоєнні роки, тоді в ньому діяла Духовна семінарія. Після її закриття в 1964 році у нас відібрали і будівлю. Рішенням від 28.08.1991 року нам фактично вернули нашу власність. <…>

    Прийняття розпорядження, яке ми оскаржуємо, призвело до вкрай негативних наслідків. Зразу ж після його підписання Свято-Троїцький собор та два будинки по вул.Плеханова були загарбані силою представниками наново створеної громади. Вони захопили всі документи, гроші та інше майно Волинського єпархіального управління, громади собору та Духовної семінарії, крім цього особисті речі священнослужителів, робітників єпархіального управління, семінарії та студентів. <…>

    Свято-Феодосіївський храм м. ЛуцькаЗдійснено загарбання Свято-Феодосійської церкви міста Луцька, була спроба вчинити те ж і з Свято-Покровською церквою. Знову різали замки, обрізали сигналізацію. І все це при мовчазній співучасті міліції. <…> Розцінюємо це як відкрите знущання над нами і порушення всіх наших прав та свобод, декларованих чинними актами та законами України».

    Про ці ж події, але більш докладно, ідеться і в заяві ректора Волинської духовної семінарії (ВДС) о.Петра Влодекадо голови Комісії ВР з питань культури і духовного відродження Л. Танюка, що була опублікована у тому ж випуску «Дзвонів Волині»: «…собор, будинки єпархії, семінарії, а також семінарське майно: столи, бібліотека, ліжка, постіль, гуртожиток, де проживало 75 семінаристів, — все було насильницьким шляхом загарбане, оскільки, мовляв, «передачі в установленому порядку не відбулось».

    У вказаному розпорядженні мова йде про передачу приміщень, а про майно не сказано нічого. Більшовики та безбожники, коли 30 років тому закривали семінарію, а я якраз тоді був її ректором, дали два місяці часу на вивезення майна. Незрозуміло з точки зору закону, який зв’язок має утворення нової церковної громади до вже діючого учбового закладу <…>?

    Генадій Кожевніков. Геннадий Кожевников. Фото з сайту www.volyn.com.uaКерував цією насильницькою акцією, під час якої мали місце образи, бійка, лайка, депутат обласної ради Г.Кожевніков. <…> Серед віруючих обох юрисдикцій постала страшна ворожнеча і ненависть: ворогами один одному стали самі українці, сусід сусідові, чоловік жінці… <…> Віруючі УПЦ моляться під відкритим небом, на площах. <…> Допоможіть повернути нам наші приміщення, які в післявоєнні роки були збудовані нами ж на пожертвування віруючих і на які теперішні політики навіть і копійки не дали»,— такими словами закінчується текст заяви.

    Протоієрей Валентин НегодаПро «логічний» розвиток подій дізнаємося з наступної замітки, що має красномовний заголовок «Безчинства продовжуються»: «В неділю, 20 вересня, під вечір, коли парафіяни Свято-Феодосійської церквизвершували богослужіння перед дверима опечатаного раніше владою свого ж храму, на церковне подвір’я прийшла група екстремістів від УПЦ-КП<…>. Почався черговий розбій, яким керували Вінцукевичта Мельник. Були жорстоко побиті священики Феодосійського храму — протоієрей Валентин Негодата ієрей Микола Бондарук (теперішній секретар Волинської єпархії УПЦ — Ред.). Били і віруючих, а також представників міліції, які знаходились при виконанні функцій охорони храму.

    Хочеться запитати представників влади: доки на Волині купка політиків, які розперезалися до краю, буде знущатися над людьми?»— цим риторичним запитанням завершується повідомлення.

    Більш докладно захоплення Феодосійського храмуописано в матеріалі під заголовком «Події навколо Свято-Феодосійської церкви міста Луцька»у номері за листопад: «…Одночасно з богомольцями до церкви стали підходити далекі від церковного життя і дуже агресивно настроєні (напідпитку) люди. Об’єднавшись в одну групу, вони стали вимагати від нас залишити храм, викрикуючи різні погрозливі, брутальні і зневажливі слова. Побачивши, що ми не звертаємо на це уваги і продовжуємо богослужіння, вони застосували фізичну силу, стали тиснути на передні ряди, де стояли богомольці, і наближатися до церковних дверей. Незабаром у різних місцях зчинилася бійка, в результаті якої багато парафіян, які стали на захист церкви, одержали фізичні травми. <…>

    Коли цей озвірілий натовп прорвався до церковних дверей і до священнослужителів, які продовжували богослужіння, священиків потягнули назад. На них рвали одяг, волосся, били. Під крики і побої, які сипалися з усіх боків, духовенство відвели до міліцейської машини, яка й відвезла їх додому. На щастя, у всьому цьому кошмарі ніхто не зазнав смертельного удару. Слід зазначити, що навіть за пануючого комуністичного і атеїстичного режиму існували закони, якими суворо заборонялось зривати богослужіння, а тепер переступили і цей поріг. <…>

    Правоохоронні органи залишались малоактивними, і у всіх, з ким доводилось потім вести розмову, склалось враження, що вони перебували тут тільки для форми.

    Незабаром приїхав єпископ УАПЦ КП Спиридон. Він подякував за перемогу і цією, треба прямо сказати, кривавою дорогою увійшов до церкви для молитви».

    Високопреосвященніший Ніфонт (Солодуха), Митрополит Луцький і Волинський 24 вересня 1992 року віруючі зібрались біля будинку облради м.Луцька, щоб просити від депутатів захисту. Про те, у що вилилась ця акція, розповідається у жовтневому випуску газети, у матеріалі «Всяке дерево пізнається по плодах своїх». Якщо віруючі стояли і молились, співаючи молитви, то «…православні християни з УПЦ-КП готували гумові палиці, кийки, каміння, образливі слова. Все заздалегідь було обдумано, а зброю приготовано і складено у «Волинянку», яка привезла названі знаряддя насилля на очах у всіх для того, щоб озброїти «активістів» побоїща. Так озброїли кілька людей в маскхалатах, а також кілька семінаристів новоутвореної семінарії, були ще й інші бажаючі взятися за батіг. І ось після цього громада «православних християн» УПЦ КП пішла в наступ на тих, що з’їхалися з усієї Волині просити від депутатів захисту, співаючи молитви, стояли на чолі із своїм архіпастирем — єпископом Ніфонтом.

    Розпочалося побоїще, били безжалісно, били всіх, кидали й каміння, а найбільше діставалося духовенству. Думаю, що присутні як одна, так і інша сторона до самої смерті не забудуть цих жахливих моментів прояву антихристиянських та антилюдських відносин між людьми, наділеними Богом розумом.

    Тих, що відходили, переслідували далеко, б’ючи по спині вже обілених сивиною священиків в рясах, зривали хрести, рвали одяг. Одних гнали аж до автозаводу, інших аж до парку відпочинку і вздовж нього ще одну-дві зупинки. Вибивали скло в машинах, гнули машини ударами палиць»…Мабуть, не випадково автор цього матеріалу підписався «Наш кор.».

    Зухвальство, що спричинене було відчуттям безкарності, дійшло до того, що представники УПЦ-КПвчинили побоїще священиків, які приїхали на єпархіальні збори у Луцьк. Вони стали не допускати приїжджих священиків до храму, а одному з них — настоятелю парафії с.Пожарки о.Леоніду– розбили гантелею голову, в результаті чого той отримав струс мозку. Іншим священикам були нанесені тілесні ушкодження. Про це йшлося у статті «Збори духовенства Волині»у номері за листопад.

    Леонід Макарович Кравчук. Фото з сайту blog.izbirateley.netТакі страшні і ганебні (як для правової держави) події, звісно, не могли залишитись поза увагою світової громадськості. Генеральний секретар Конференції Європейських Церков Жан Фішернадсилає листа президенту України Л.Кравчуку. «…Ми були приголомшені повідомленням про насилля і свавілля, які творяться проти цієї Церкви, її єпископів, духовенства і мирян, — писав він зокрема. — Насильницькі дії характеризувались нападами на собори, храми, єпархіальні адміністративні приміщення, пограбуванням їх, прагненням відняти їх в Української Православної Церкви, визнаної всім православним світом. Такого роду події мали місце в червні, липні і серпні у таких великих містах, як Рівне, Київ, Вінниця, Дніпропетровськ, Житомир і Луцьк.

    Більше того, ми глибоко стурбовані повідомленнями про те, що канонічно визнана Українська Православна Церква позбавлена доступу до засобів масової інформації, що саме по собі паплюжить Церкву. Ми дуже занепокоєні тим, що всі ці події, як нам здається, здійснюються при підтримці центральних і місцевих органів влади. <…>

    Від імені конференції Європейських Церков ми звертаємось до вас з закликом вжити всі засоби, надані вам Конституцією, з тим, щоб покласти край переслідуванню Української Православної Церкви і сприяти поверненню її церковної власності та іншого майна, відібраного в неї».

    Трохи пізніше в Україну прибула делегація від Всесвітньої Ради Церкові конференції Європейських Церковна чолі з митрополитом Паризьким Єремією(Константинопольський Патріархат)з тим, щоб мати інформацію всебічну, вивчити думки як урядових осіб, так і обох зацікавлених сторін. На прийомі в облдержадміністрації — дізнаємося зі статті «Делегація від християн всього світу на Волині» (лютневий випуск 1993 року) — з вуст представників влади прозвучало категоричне твердження, що Україна має своє бачення церковних проблем, переслідує у цьому свої інтереси і має власні українські закони, і лише ними, мовляв, потрібно керуватися при вирішенні міжрелігійних проблем. Після цього твердження професор Берге Фиррез Осло, один із членів делегації, нагадав, що Україна підписала ряд міжнародних угод стосовно свобод людини і прав кожного на вільне віровизнання, що й зобов’язує нашу країну виконувати міжнародні норми; світ не буде байдуже дивитися, як вищеназвані свободи придушуються.

    Гудима Олександр Васильович. Гудыма Александр Васильевич. Фото з сайту www.rada.gov.uaВладика Ніфонту присутності всіх запитав митрополита Єремію, чи можливо було б у Парижі, де він проводить свої богослужіння, чи, наприклад, у Греції, щоб новоприбулому єпископу державні мужі висловили ультиматум, котрий було в держадміністрації поставлено йому на другий день після призначення на Волинь: за 24 години Ви, владико, повинні визначитися: або приєднуєтеся до Київського патріархату, або їдьте звідсіля геть.Митрополит Єремія здивовано запитав: а хто це сказав?Відповідь вразила всіх делегатів ще більше. Це сказав присутній тут депутат Верховної Ради України О.Гудима

    Депутат Верховної Ради України Василь Червоній (Василий Червоний). Фото з сайту rivne.com.uaПроте якихось істотних змін після цього не настало, і насилля по Україні не припинялися і надалі. Про це розповідається в телеграмі, опублікованій у березневому номері «Дзвонів» за 1993 рік. «8 березня о 14.00 депутат Верховної Ради України Червонійз групою січових стрільців, священиками УПЦ-КП розбійницьки напали на єпархію, домову церкву — єдину в Тернополі. Силою, бійкою викинули за ворота єпископа, працівників єпархії, грабіжницьки опустошили приміщення, святотатственно забрали церковні речі: антимінс, хрести, ікони, книги, ризи, інші матеріальні цінності, навіть Передосвященні Дари. Залишили голі стіни, погрожували захопити Почаївську Лавру. Немає можливості служити, виконувати треби. Розслідування обмежилось прийняттям скарг».Підписано: «Комітет захисту Української Православної Церкви, віруючі Тернополя».

    Про аналогічні події в області, уже як про буденне явище, писалося в багатьох інших матеріалах газети, таких, як «Хто ким керує?» (грудень, 1992 року), «Не дають в Жидичині молитися» (січень, 1993 року), «Червоній і козаки» (травень, 1993 року), та інших.

    Згодом ситуація хоч більш-менш стабілізувалася: суд визнав факт передачі комплексу будівель (собору, єпархіального управління і духовної семінарії) в м.Луцьку релігійній громаді УПЦ-КП таким, що не відповідає закону, хоча, на жаль, виконувати рішення суду ніхто не збирався. Для Волинської духовної семінаріїтеж виділили приміщення, хоча яке… Про справи семінарії іде мова в матеріалі інспектора ВДС прот. Георгія Антонюка («У гріб її ще не звели», січень, 1993 року). «Тим 59-и вихованцям ВДС, що навчаються зараз у три зміни в одній-єдиній аудиторії (якщо її можна так назвати), бажання отримати духовну освіту і життя своє посвятити Богові і Церкві не позичати. Студенти всіх трьох курсів семінарії живуть у місті (!), де їх з любов’ю прийняли на безкоштовне проживання у тих християнських сім’ях, які мали таку можливість. <…> Лекції з невеликими перервами продовжуються до пізнього вечора, за столами тіснувато, бракує підручників, конспектів, немає і підрясників, та й багато чого ще.

    Ніхто з нас не винен, що з наших рідних будівель всіх нас з жорстокістю вигнали, особові справи не віддали, бібліотеку семінарії спалили, розікрали, проштамповані книги продавали прямо біля воріт собору, власні підрясники семінаристів, які ті залишили на літні канікули у шафах, розпродали, аж у Києві дехто випадково знайшов свої.

    Невідомо, яка доля тих меблів, ліжок, подушок, одіял, покривал та білизни, що були придбані на 150 чоловік. Не знати, де шафи, музичні інструменти, три фортепіано, друкарські машинки, комп’ютери на 7500 доларів, документи, архів. Не відомо, чи ще на місці закуплені для кухні семінарії великі котли, кип’ятильні агрегати, жарильні шафи, плити, холодильні камери, чи ще є ті п’ять тонн паперу, що був закуплений для друкування єпархіальної газети, книг та конспектів».

    Проминули роки, пройшло десятиліття, і слово, зафіксоване на папері, несе нам розповідь про те, про що вже давно забула «широка громадськість». Слово маловідомої газети, через певний час потрапивши до рук випадкового читача, може відкрити страшенні сторінки нашої історії, яка відбувалася в наш час, але, так би мовити, не «на очах» широкого загалу.

    Джерело: Україна православна

    P.S. Сотні, якщо не тисячі, нині здравствуючих лучан можуть підписатися під цими словами. Всі вони, як і бита голова батька моєї дружини, — очевидці і безпосередні учасники тих страшних подій. Залізні киї не вибили з їхніх голів болючу пам'ять. Можливо тому, що вона живе не стільки в головах, скільки в поранених серцях.

    На тих розбійників православні вже давно не тримають гніву та образи, Господь їм суддя. Лише гірко за те, що несвідома, і часто безпринципна, громадськість сьогодні йде до культових споруд, що перетворилися, за словом Христовим, на "вертепи розбійників", стаючи несвідомими співучасниками масштабної боговідступної афери.


  • 12/23/08--15:37: Сумний ювілей (chan 7902838)
  • Диякон Віктор Мартиненко

    Фрагмент картини Ієроніма Босха ''Ecce Homo'' (''Ось Чоловік'')

    16 років тому Волинь схвилювали трагічні події розколу Православ’я. Апогеєм неправди стали серпневі події 1992року – розбійницьке захоплення прихильниками розколу Свято-Троїцького кафедрального собору міста Луцька. Побиття та образи віруючих, осквернення святинь, переслідування й цькування в пресі – все це пережили віруючі, зберігаючи свою вірність та відданість Святій Православній Церкві. Понині не вщухає біль у душах тих, хто переживав цю неправду…

    Найбільш показовими, на наш погляд, були події в Луцькута Рівному, які є типовим прикладом улюбленої методики дій "Київського Патріархату". У Луцьку захоплення Свято-Троїцкого кафедрального собору Української Православної Церкви супроводжувалося жорстоким биттям священнослужителів і віруючих. Звіряче були побиті священики, яким филаретівські бойовики розтинали голови залізними прутами. Одна з прихожанок собору, якій були нанесені тяжкі тілесні ушкодження, через деякий час померла від отриманих травм.

    Практично одночасно з штурмом собору був захоплений і Феодосіївський храм м. Луцька. При цьому були жорстоко розтоптані священики і прихожани храму. Настоятеля протоієрея Валентина Негодубойовики пропускали крізь ряд, били і виривали волосся.

    Заступництво екстремістам з боку вищої влади в Києві не дозволило завести жодної кримінальної справи по волаючих фактах замаху на вбивство і побиття.

    10 лютого 1994 року Хмельницький обласний судвидав розпорядження №3-1 про визнання недійсною передачу собору Свято-Троїцького, будівель церковної канцелярії і семінарії "Київському Патріархату". Суд зобов'язав Луцьку обласну адміністрацію повернути собор віруючим Української Православної Церкви. Дане рішення було згодом підтверджене Верховним Судом України. Аналогічні судові ухвали були винесені відносно Свято-Феодосієвського храму і ряду інших. Проте храми до цих пір знаходяться у володінні "Київського Патріархату»

    Ми розмовляли із свідками цих подій.

    – Минає п'ятнадцять років з дня захоплення Луцького Свято-Троїцького собору. Які спогади нині переповнюють вашу душу, коли ви згадуєте цей час?

    Архієпископ Павел (Лебідь). Архієпископ Павел

    - Важкі спогади залишилися назавжди. Чогось подібного не було ніколи. Та навіть монголо - татари не творили нічого подібного, не відносилися до церкви так, як нинішні монголо - татари. І це в той час, коли здавалося, рухнула атеїстична влада і прийшла довгождана незалежність.

    Це робили люди, які в свій час були і залишилися безбожними. Це вони не давали поступати молоді в семінарії, не давали людям ходити до церкви. Але, от бачите, пройшли часи, усе помінялося і вони вже, тепер у другій шкірі, та в тих самих кріслах, тільки з іншими вивісками на дверях, стали заганяти людей до церкви – тільки до церкви своєї. Вони захотіли мати кишенькову церкву, яка їм потворствувала б, подібно так, як євреї чекають до сьогоднішнього дня месію, який захватив би весь світ, так само і ці безбожники воліють бачити Христа таким, яким їм хочеться.

    Архієпископ Варфоломій (Ващук)Архієпископ Варфоломій

    - Спогади самі погані. Це був справжній розгул свавілля, вакханалія тих антицерковних сил, які боролися з церквою протягом усіх часів. Вони переслідували Церкву від часів Хрущова, вони протистояли святкуванню славного ювілею тисячоліття хрещення Русі. Ми ж тоді готувалися відмітити другий ювілей – тисячоліття Волинської єпархії. Люди, які роблять зло в державі, роблять зло і в церкві. Тоді вони об’єдналися, щоб захватити кафедральний собор. Мене переповнюють важкі та дуже негативні спогади.

    Хоча я вбачаю у цьому певний позитив, адже події дев’яносто другого року, як через сито пересіяли людей. Показали явно: хто є хто, – хто в Церкві, а хто проти Церкви. І треба сказати, що таки багато людей залишилися вірні святій Православній Церкві. Вони молилися в підвалах, на вулицях, і в інших місцях, де тільки можна було, але не зрадили святу Православну Церкву.

    Прот. Петро Муляр Прот. Петро Муляр

    - Що можна сказати про той час? Це був жахливий період сповнений страхом і трепетом. Авжеж, безбожні люди, серед яких можновладці, так звані, горе депутати, а саме пани Гудима, Кожевников і подібні до них, і не патріоти і не націоналісти, та просто бунтівники, багатьом з яких було вже по шістдесят і по сімдесят років, вирішили вже у вільній Україні, створити собі кишенькову церкву. І з чого почали? – з собору. Гудима тоді проголошував: «Якщо ми заберемо на Волині і в Рівному головні собори, то вся Україна буде наша, і церкви і все буде нам». Але план їх не здійснився, їм нічого не вдалося. Зупинилися вони на здобутках у цих двох областях Волинській та Рівненській та на частині Тернопільської., ну а Львівська та Івано_- Франківська то вже інша історія. Волинсько-Рівненська єпархія була на той час досить авторитетною. Вона славилася на весь Радянський Союз у Руській Православній Церкві, була відомою і за кордоном. Покійного архієпископа владику Даміана знали усі, як людину ерудовану, високого рівня і ходатая за православ’я, молитвеника за церкву. Мир і спокій панував усюди. Отож, вже нові богоборці вибрали саме цю місцевість.

    – Опишіть, будь ласка, події саме цього дня серпня? – Розкажіть детальніше про сам факт захвату собору, конкретизуйте та наведіть приклади, як це відбувалося. Очевидці стверджують, що там і книжки палили і журнали московської патріархії, а ще за пляшку можна було купити ризи .

    Архієпископ Павел (Лебідь). Архієпископ Павел

    - Це було дванадцятого серпня. На територію кафедрального собору увірвалися люди, які не мали нічого спільного з церквою. Вони кричали, свистіли, брутально лаялися, били ікони, обрізали замки з храму. Вчинили справжній погром, били віруючих людей, ім’я Господнє хулилося повною силою. Десь біля дванадцятої ночі, вони захопили храм. Страшна війна могла б розв’язатися, якби ми відповіли взаємністю на дії цієї безбожної шайки. Справжнісінька шайка, інакше їх і не можна назвати. Але Господь не в силі, а в правді.

    На чолі цього беззаконня були люди, які ніколи не ходили до церкви. Вони й сьогодні не ходять. Це такі, як Гудима, Кожевніков і «іже с ними». Із впевненістю можу сказати – це дійсно страшні люди. А найперше, вони страшні для суспільства, тому, що саме вони дестабілізують спокій у державі. Коли ж нема спокою в суспільстві то і нема його ніде. Це лицемірні люди, які хочуть особистої слави, а не користі для України. Наприклад: анафематсвований Філарет, який свого часу казав власне мені, що немає ніякої Української церкви, не має ніякої української мови, сьогодні говорить зовсім по-іншому. Ці дволикі люди ніколи не були корисними ні для церкви, ні для держави.

    – Очевидці стверджують, що після захоплення собору розкрадали та розпродували церковне начиння, ризи. Палили богословські книжки та журнали, бо вони написані російською…

    Архієпископ Варфоломій (Ващук)Архієпископ Варфоломій

    - Я цього не бачив, але те що продавали - то правда. У нас була чимала бібліотека. Ми відкрили семінарію і зібрали солідну семінарську бібліотеку. Тоді ж, коли були зняті усі ці перепони, у місті, тоді ще, Ленінграді, організовувалася виставка книг видавництва «Інка Прес» для тодішнього ще Радянського Союзу. На той час - це було щось надзвичайне. Я не раз посилав настоятеля собору, протоієрея Георгія Антонюка, на цю виставку. Він їздив і підібрав цілий комплект богослужбової і богословської літератури, яка була необхідна аби функціонувала семінарія. Вона безперечно залишалася там. Та забрали семінарію, забрали єпархію, забрали собор і все, що там було, також забрали. Пізніше мені розповідали, що все це продавали, то за п’ять, тоді ще, рублів, то за пляшку. Отож, продавали і пропивали. Все це робили ті, що називають себе борцями за православну віру.

    – Ваше високопреосвященство! Як Ви оцінюєте ініціативи, які виходять від влади, щодо так званого об’єднання церков і створення єдиної помісної церкви?

    Архієпископ Павел (Лебідь). Архієпископ Павел

    - Я вже говорив і сьогодні ще раз можу повторити, нехай вони об’єднають, спочатку, всі партії, а їх досить багато, тоді ж беруться за церкви. Нехай вони займаються тим, чим їм потрібно займатися, а ми обійдемося і без їхньої допомоги. Ми ні в кого не просимо сьогодні про допомогу, нехай краще не заважають, ні губернатори, ні президенти. Їхня справа ходити в церкву і молитися. Бо ж, як в житті буває, сьогодні ти губернатор, а завтра – ніхто, і прийдеться переховуватись від людей. Тож краще було б їм молитися в канонічній церкві зі своїм віруючим народом, в тій церкві, яка була від князя Володимира.

    Архієпископ Варфоломій (Ващук)Архієпископ Варфоломій

    - Безперечно, що церковний розкол який є на Україні - це біль і трагедія всієї Православної Церкви, бо то наші брати і сестри, які заблудилися. Нам потрібно в цьому напрямку працювати, шукати шляхи порозуміння і об’єднатися, а як це буде, то це вже воля Божа. І тут не доречно ні президенту давати свої вказівки, ні тим чи іншим силовим структурам. Це повинно визріти в надрах духовенства і Божого народу.

    - Ці люди і зараз видають себе борцями, патріотами, але час показав хто вони в дійсності. Їхні ватажки поміняли по кілька конфесій, юрисдикцій. Проте, зараз вони закликають до об’єднання з низів, нехай, мовляв, священики служать разом. Вони хочуть хоч якогось визнання, щоб хоча б хтось з ними спів служив…

    Архієпископ Варфоломій (Ващук)Архієпископ Варфоломій

    - Безперечно ці люди відчувають свій гріх. Адже знають, що вони ніхто, що в них нема сану, ні священика, ні єпископа. Та і в кого навіть був канонічний сан, то церква їх позбавила, як розкольників і вони зараз ніхто в очах Божих. Вони, як той диявол, намагаються більше й більше людей спокусити, втягнути в безодню. Але пророк Давид прямо говорить: «Блажен муж, що не йде на зібрання нечестивих», і тому тут уже добавити нічого не можна. Зараз ми маємо релігійну свободу і люди самі визначилися хто хоче спасіння, хто хоче шукати життя вічного, той залишається у канонічній церкві, а кому треба відстоювати політичні, або якісь інші амбіції, то той іде шукає невідь чого. Але, радує те, що люди, які залишаються вірними Святому Православ’ю, зостаються вірними до кінця. Вони просто не реагують на всі ці процеси й не йдуть ні вліво, ні вправо. Твердо, тримаються того шляху, який веде до життя вічного.

    Прот. Петро Муляр Прот. Петро Муляр

    Мені дуже шкода людей, які не відаючи, знаходяться у розколі. На сьогодні тисячі людей, після здійснених «таїнств» у таких церквах, залишаються не похрещеними, не сповіданими, не причащеними, не повінчаними і не похороненими. І все це вони прекрасно знають. Але вірять, що їх все рівно колись визнають. То на що ж чекати, щоб визнали, коли ж ви знаєте, що не праві. Чого ради самим мучитись і мучити народ Божий? От, вони, час від часу, закидають, що нам мовляв заважають москалі. Проте, церква ж не москальська і не українська, і не грузинська, вона має назву Церква Божа – єдина свята і нездоланна. Шкода простого народу, що не знаючи, продовжують бути у розколі. Та, Слава Богу, багато навертаються.. Ми і хоронимо після їхніх похорон, ми і хрестимо після їхніх хрестин, і вінчаємо після їхніх вінчань. Багато людей звертаються до нас за допомогою. Відчувають, щось не те, чогось не вистачає. Комусь щось сниться, в когось діти кричать, в інших в сім’ях не ладиться. От, і шукають люди правди…

    Джерело: Офіційний сайт Володимир-Волинської єпархії Української Православної Церкви


    Бердник Олесь Павлович, письменник-фантаст. Фото з сайту fandom.rusf.ruМаю звичку час від часу слухати радіо. Четвер, 10 з лишнім годин ранку – саме той час, коли можна увімкнути радіоприймач і налаштувати його на 91,5 УКХ (буржуї пишуть FM :), щоб послухати «Не останній день» Романа Коляди. Я, будучи людиною малограмотною слабо знайомою з високою і не дуже літературою, з вчорашньої передачі відкрив для себе нове українське ім’я, на думку багатьох – ім’я світового масштабу, – Олесь Бердник.

    Не читав я «Зоряного корсара»і не знайомий з вченням про «духовні нації», отже не можу дати жодних оцінок творчості та філософських ідей Бердника. Не піддаю сумніву твердження про те, що ця людина – видатний письменник-фантаст і блискучий мораліст-мислитель, але вже в тому, що він шукав перли філософської мудрості і духовних практик в надрах Індіїі Тибету, вбачаю чималі розбіжності між ним і… мною, пробачте за таке недолуге порівняння. Я, недалекий, черпаю поживу для душі переважно з Євангеліяі з усього різноманіття духовних скарбниць, ним породжених.

    Не знаю, чи доречно, але якось на форумі я висловився на тему «старці в інших релігіях». Процитую самого себе:

    То, что во всякой религиозной группе есть авторитетные «наставники», «гуру», «старцы» (назовите как угодно) – кажись, нормальное явление. Они должны быть даже в безрелигиозном обществе (если такое бывает), во всяком племени. Подразумевается, что эти люди наиболее преуспели в той или иной религиозной практике и достигли такой высоты познания Бога, себя и законов бытия, которая возводит их в соответствующий ранг «мастера» или «учителя» и дает нравственное (а может и юридическое) право наставлять других.

    Но в разных религиях разные критерии понимания того, действительно ли человек достиг духовных высот или нет. Исходя из православного вероучения и пользуясь инструментарием нашей многовековой аскетики, могу признать за нехристианскими «учителями» статус некоего «мудреца» (наверное, в рамках конкретной социальной группы). Но лишь в православном христианстве возможно явление «богопросвещенного и богоносного мудреца», то есть собственно «старца».

    «100 великих людей», книга така.Так ось, один з гостей, запрошених на згадану нами передачу зауважив, що, мовляв, ім’я Олеся Бердникаможна поставити в один ряд з іменами таких видатних вселенських учителів людства як Будда, Конфуцій, Христос (!?!) тощо.

    Сталося так, що я прочитав книжку «100 великих людей», одну з великої серії. Більше половини з того, що прочитав, я вже не згадаю, але зараз не про це. Великодушний автор книги удостоїв Ісуса Христа"почесного" третього місця в переліку "великих", перше і друге місця віддавши відповідно Магометута Ісааку Ньютону (наскільки пам’ятаю). Такий стан справ не сподобався видавництву, яке вочевидь здійснювало переклад і друк даної книги, і тому в неї були внесені, imho, не дуже переконливі зауваження, що автор чомусь намагається принизити Христаі редакція "умиває руки". Як на мене, позиція автора чесна. Вся справа в критеріях, які застосовуються у подібних задачах. Адже Христос– не "старець", не "один з великих", Він інший, Він – Христос. І роль Його в історії людства інша… А взагалі, скажу я вам, Господь Ісус Христосне входить і до TOP-10 "кумирів" пересічного християнина. Тому третє місце – це мабуть-таки гарний жест людини широкого серця ;)

    Стівен Едвін Кінг, письменник-фантаст. Фото з ВікипедіїІ знову повернуся до радіопередачі. Гостя програми (імені не пам’ятаю, але реально крутий філософ) кілька разів провела паралелі між Бердникомі майстром жанру хорор (англ. horror, людською мовою – жах) Стівеном Кінгом. Не знаю, на скільки вдалим може бути це порівняння, бо до творчості останнього у мене помірно-негативне ставлення. Свого часу я прочитав, мабуть, більше десятка книжок Кінгаі маю певне уявлення про його писанину. По мірі свого воцерковлення я вловив деструктивний характер такої макулатури, тому одного прекрасного дня торжественно спалив свою колекцію книжок Кінгана своєму городі. За компанію горіли «Бхагават-Гіта як вона є» (зараз шкодую, гарні там були картинки :))) і ще якісь речі, про які вже мабуть не згадаю.

    «От було б кумедно, якби…»– така думка шарахала по голові Стівена Кінгаі народжувалася у світ нова його книга. Мені важко знайти бодай якісь серйозні обґрунтування того, що це "кумедно"може перетворитися на серйозну філософію, тим більше, що сам Кінгохарактеризував свою творчість як белетристику. Безумовно, і в бочці дьогтю можна знайти ложку меду. У автора є цікаві образи та ідеї, але загалом – гра на ницих людських схильностях.

    Дерево пізнається по плоду. Деякі сторінки біографії Стівена Кінгаз Вікіпедії (щоправда, їх достовірність треба перевіряти):

    • Коли в Канзасі почали відбуватися реальні випадки стрілянини в школі, у малолітнього злочинця, що убив трьох своїх однокласників, знайшли видання книги Кінга «Лють», після чого сам автор вирішив вилучити книгу з продажу.
    • Дочка Кінга Наомі одружилася на чорношкірій жінці на ім'я Тандека, що працювала шкільною вчителькою теології. Весілля відбулося в червні 2000 року.
    • Кінг лікувався від алкогольної та кокаїнової залежності.
    • Кінг не користується мобільним телефоном. Можливо, причини цього розкриваються в романі «Мобільник» (2006).

    Ось такі пироги, друзі.

    І чужому навчайтесь і Христа не цурайтесь ©.


    Олексій Архіповський (Алексей Архиповский) - віртуоз по класу балалайки :) Фото з сайту www.arkhipovskiy.comДонедавна я вважав себе відданим шанувальником гітарної музики і навіть не здогадувався, що мені так може сподобатися гра на... балалайці. Скільки інтонацій може передати цей інструмент, коли він знаходиться в руках віртуоза!

    Олексій Архіповський, мабуть, один з дуже небагатьох хто успішно знаходить засоби дати народному інструменту, здавалося б ажніяк не модному і навіть давно відспіваному сучасною маскультурою, нове дихання.

    Лише три струни, а скільки звуку! Шімабукуровідпочиває :)

    Вважайте цей пост різдвяно-новорічною листівкою, яка адресується саме Вам ;)


    Карта центральної частини Луцька з вулицями

    Скачать карту центральної частини Луцька з вулицями.

    Карта Луцька з навколишніми селами + Ківерці

    Зкачати карту Луцька з навколишніми селами + Ківерці

    Скачати карту Луцька з кращою якістю >>>

    Скачати атлас Луцька з вулицями і номерами будинків >>>


    Телефонний довідник м. Луцка

    Скачати Телефонний довідник м. Луцка, 2006 р. Скачать телефонный справочник города Луцка. Kewmr Kewr

    Розмір архіву: 1,6 Мб.


    Картина «Тополі». Художник Чуприна Володимир Григорович.

    Сьогодні якось хмарно та холодно надворі.
    Усе навколо тихе, неначе неживе.
    Від вітру біля поля колишуться тополі,
    Дрібний холодний дощик іде собі поволі 
    І хмара, наче ковдра, по небу ледь пливе.

    Та незабаром сонце пробилося крізь хмари,
    Осяявши природу своїм ясним промінням. 
    І посвітивши трохи, неначе та примара
    Сховалось воно знову за сірі сумні хмари,
    Залишивши всім людям своє благословіння.

    П.С. Я написав цей вірш, коли мені було років з 15.


  • 04/03/09--06:38: І так у всьому… (chan 7902838)
  • А ми ще запитуємо: чому нам так паршиво живеться ?-)

    Без коментарів.


    РЕЗУЛЬТАТИВНЫЕ ДОКУМЕНТЫ
    IV встречи Смешанной богословской комиссии
    православно-старокатолического диалога

    АВТОРИТЕТ ЦЕРКВИ И В ЦЕРКВИ

    I

    1. Источником и утверждением авторитета Церкви как богочеловеческого союза являет­ся принятая от Отца власть и авторитет Гос­пода и Главы ее Иисуса Христа (ср. Мф. 28, 18; Лк. 10, 16). Эту связанную с искупи­ тельным делом власть и авторитет Господь проявил во время Своей земной жизни, а пос­ле Воскресения облек ими апостолов и через них — епископов и всю Церковь (Мф. 28, 19, 20; Ин. 20, 21).

    Господь, обетовавший Церкви, что будет пребывать с нею «все дни до скончания века» (Мф. 28, 20), послал вместе с тем ей и «Дру­гого Утешителя» — «Духа истины» (Ин.14, 16, 17; 15, 26; 16, 13), чтобы пребывать в ней всегда и наставлять ее на всякую истину. Поэтому Церковь определяется как «Церковь Бога живаго, столп и утверждение Истины» (1 Тим. 3, 15).

    2. Церковь осуществляет свою власть и ав­торитет именем Иисуса Христа, силою и дейст­вием живущего в ней Утешителя. Поэтому она авторитетно совершает свое дело не внеш­ним принуждением, а посредством духовных сил, которые наполняют ее во всех ее членах и которые есть «любовь, радость, мир, долго­терпение, благость, милосердие, вера, кро­тость, воздержание» (Гал. 5, 22, 23).

    3. Такое осуществление авторитета Церкви приводит членов Церкви к внутренней готов­ности признать авторитетно выдвигаемую Цер­ковью Божественную истину и в послушании усвоить ее в свободе, «которую даровал нам Христос» (Гал. 5, 1). Познание истины совер­шается в Духе Святом, а истина освобож­дает нас (см. Ин. 8, 32), поскольку «где Дух Господень, там свобода» (2 Кор. 3, 17).

    II

    1. Авторитет Церкви, носительницей кото­рого является вся Церковь, как тело Христо­во, исторически осуществлялся посредством ак­тов и решений, которыми Священное Писание и Священное Предание были ограждены от всякого искажения и подделок со стороны еретиков; канонические книги Священного Писания были отделены от подложных, и определен был его Канон; было сохранено, ис­толковано и далее передано живое предание веры; был сформулирован, завершен и рас­пространен Символ веры; были определены вопросы священства и управления; образован был строй богослужения и всей церковной жизни.

    2. Постоянным делом Церкви является тол­кование Священного Писания. Священное Пи­сание не выше Церкви: оно возникло в ней, икак Церковь живет в свете свидетельства Бо­жественного Откровения, так и Священное Писание мыслится и толкуется в союзе с жи­вущим в Церкви Преданием и сформулирован­ными Церковью решениями относительно ве­ры. Поэтому истинным учением является только такое, которое, будучи выше пробле­матики, зависящей от времени и языкового выражения, согласно по существу со Свя­щенным Писанием и Священным Преданием. При осуществлении своего авторитета в дог­матических решениях Церковь всегда опира­ется на то и другое, то есть на Священное Писание и Священное Предание, храня сви­детельство обоих и углубляясь в их пони­мание.

    3. Здесь особое значение для Церкви имеет и единодушное учение ее отцов и учителей. В их творениях сохраняется и объясняется Апостольское Предание, богодухновенным письменным памятником которого является Священное Писание. Эту согласованность от­цов Церковь принимает как авторитетное сви­детельство истины (см. Викентий Лиринский, Коммониториум 3 и 28 и все отеческое преда­ние).

    III

    Отдельными носителями и выразителями ав­торитета в Церкви являются:

    1. Епископ, канонически в апостольском преемстве возглавляющий Поместную Цер­ковь. Место и дело епископа в области авто­ритета ясно изложил святой Игнатий Антиохийский, указывая, что повинующийся епис­копу принимает авторитет Божий, потому что авторитет Божий представляет и носит в себе епископ (Магнезийцам, 3, 1, 2; 6, 1; Траллийцам 2, 1), всегда действующий в общении с поставленными их пресвитерами: «Ибо как Господь без Отца, по Своему единению с Ним, ничего не делает ни Сам Собою, ни че­рез апостолов, так и вы ничего не делайте без епископа и пресвитеров...» (Магнезийцам, 7, 1, ср. Мф. 4, 1; Траллийцам, 3, 1; Смирнянам, 8, 1).

    Властью, авторитетом и благодатью епис­копского сана епископ охраняет чистоту дог­матического учения Церкви, поддерживает ее порядок, является строителем Таинств и про­поведью ведет вверенную ему паству по спа­сительным стезям евангельской благодати. В своей Церкви епископ действует в союзе и единомыслии с пресвитерством и народом, который также идет за епископом, как за своим евангельским пастырем. Согласно свя­тому Киприану (Карфагенскому. — Ред.), Церковь — это «народ, соединенный с епи­скопом, паства, зависящая от своего пасты­ря Поэтому знай, что епископ — в Церкви, а Церковь —в епископе» (Письмо 66, 8).

    2. Соборы Церкви и преимущественно Все­ленские. На Соборах каждый из епископов представляет свою Церковь силою своего епископского достоинства, а решения Собо­ров заслуживают авторитет и имеют его, по­скольку с ними согласна Церковь, которую представляют собирающиеся епископы (см Деян. гл. 15).

    IV

    1. Авторитет Церкви связан и с общим ве-росознанием Церкви. Это есть единодушное об­щее сознание и вера клира и народа, более широкое свидетельство всей Церковной Пол­ноты, которая участвует в ответственности за сохранение преданной истины и всегда цело­стного и неповрежденного учения. Общее со­знание Церкви составляет вместе с тем и определяющий критерий признания Вселенских Соборов как таковых, а их отцов как истин­ных толкователей веры Церкви, которую они по праву представляют.

    2. Общее сознание проявляется по-разному. Выразителями же его являются исповедники и мученики веры, богословы и богословы-ми­стики, преподобные отцы, харизматики и во­обще все те, которые в Крещении и Миропо­мазании получили дары Святого Духа и рав­ным образом призваны к свидетельству Евангелия в мире, а также богослужение и другие формы церковной жизни.

    3. В заключение следует подчеркнуть, что авторитет на всех ступенях и во всех формах своего осуществления предполагает дух исти­ны, любви, смиренномудрия и свободы. Толь­ко так осуществляется авторитет Церкви и авторитет в Церкви во благо ее жизни и служения в мире, поскольку Господь Церкви, Которому даны всякая власть и авторитет на Небе и на земле, осуществил эту власть среди людей «как Служащий» (см. Лк. 22, 27; Ин. 13, 14—17). Поэтому и авторитет Церкви, будучи Ейвсем направлен на сози­дание тела Христова и возрастание его в любви (см. Еф. 4, 11—16), должен носить характер служения. <…>

    НЕПОГРЕШИМОСТЬ ЦЕРКВИ

    Истинный Бог (Ин. 3, 33; 17, 3; Рим. 3, 4; 1 Сол. 1, 9) послал Сына Своего, Который есть Истина (Ин. 14, 6), «нас ради человек и нашего ради спасения», осуществляемого в основанной Им Церкви. Таким образом Сын посылает ей от Отца Утешителя, Духа ис­тины, исходящего от Отца, чтобы Он был с нею вовек и наставлял ее на всякую истину (Ин. 14, 15—17). Поэтому Церковь причастна истине, верности и непогрешимости Божией. Святой Дух свидетельствует о Христе, значит и Церковь, получая и передавая да­лее Апостольское Предание, свидетельствует о своем Господе и Его учении, будучи про­свещаема Утешителем (Ин. 15, 26, 27), нау­чающим ее всему и напоминающим ей о всем, что сказал ей Христос (Ин. 14, 26, ср. 15, 26).

    Церковь, несмотря на всю человеческую немощь своих членов, сохраняет Откровен­ную истину, вверенный ей «добрый залог» (2 Тим. 1, 14) чистым и нескверным, потому что Христос пребывает в ней до скончания века (Мф. 28,20) так, что врата ада не одолеют ее (Мф. 16, 18). Поэтому Церковь называется «домом Божиим», «столпом и ут­верждением истины» (1 Тим. 3, 15) и может верно передавать своим членам преданную ей веру и неложно свидетельствовать о ней ми­ру. Непогрешимость Церкви исходит от ее Господа и Святого Духа. Церковь — во Христе, и Он действует через нее посредст­вом посылаемого в сердца верующих Духа (см. Гал. 4, 6). Эта существенная непогреши­мость не устраняется ни грехом, ни заблуж­дением членов (см. Рим. 3, 3, 4).

    Непогрешима Церковь лишь как целое, но не отдельные ее члены сами по себе, будь это епископы, патриархи или папы, и не клир только, или народ только, или отдель­ные Поместные Церкви. Поскольку Цер­ковь—это общество верующих, которые «все научены Богом» (Ин. 6, 45), то непогреши-. мость относится к целостности Церкви. Все вместе, клир и народ, составляют, как чле­ны, тело Христово и являются таким обра­зом «полнотой Наполняющего всё во всем» (Еф. 1, 23). Поэтому совокупность верую­щих, имеющих «помазание от Святого», пра­вильно знающих истину и живущих ею (см. 1 Ин. 2, 20, 27), не заблуждается, когда ис­поведует единогласно общую веру, начиная от епископов и кончая любым верующим из народа.

    Поэтому высшим органом Церкви в не­погрешимом провозглашении ее веры являет­ся только Вселенский Собор. Ниже его, как уста всей Церкви, стоят как Поместные Со­боры, так и епископы, и все отдельные чле­ны Церкви, подобно тому, как в апостольский период Собор апостолов, на котором апо­столы вместе с пресвитерами и всей Поместной Церковью Иерусалима авторитетно вырази­ли волю всей Церкви, получил авторитет больший, нежели авторитет любого отдель­ного апостола (см. Деян. гл. 15). Вселенский Собор, высказываясь по наитию Святого Ду­ха, имеет свою непогрешимость в результате согласия со всей Кафолической Церковью. Без этого согласия ни одно собрание не яв­ляется Вселенским Собором.

    Необходимость формулировки Церковью догматических решений существует для нее в том случае, если возникает угроза здра­вому учению или она нуждается в особом толковании и свидетельстве для отражения ересей и расколов и сохранения церковного единства. Разумеется, непогрешимость отно­сится лишь к спасающей истине веры.

    Священное Писание, свидетельствующее о Воплотившемся Вечном Слове Божием, в основе одухотворено Святым Духом, Кото­рый есть Дух Христов. Поэтому водительст­во Церкви посредством Святого Духа всегда мыслится как в соответствии со Священным Писанием, так и с преданным апостольским учением и никогда не бывает безотноси­тельным к тому и другому (Ин. 16, 13). От­сюда покоящееся на них продолжение храня­щейся в Церкви веры включает пребывание в полноте этой веры, согласно свидетель­ству Церкви всех веков. <…>

    СОБОРЫ ЦЕРКВИ

    Церковь, как тело Христово, есть храм Святого Духа, в Котором все члены крести­лись в одно тело, и таким образом все при­общаются новой жизни и познают истину в Духе Святом.

    Древняя церковная епископская и соборная система составляет выражение жизни Церкви как общества всех членов в единстве тела Христова. Посему епископы, которые, как представители Главы Церкви, то есть Христа, возглавляют соборное и евхаристическое со­брание, связаны со всем народом Божиим как члены одного тела (см. Игнатий Богоносец. Смирнянам, 8, 2).

    В разнообразии новой жизни во Христе посредством Духа Святого (1 Кор. 12, 1—31) проявляется соборный характер как основание церковного порядка. Поэтому Церковь, как Богом призванный, Христом искупленный и Святым Духом просвещенный народ, может именоваться великим Собором, в котором отображается единство в Троице Бога — От­ца, Сына и Святого Духа.

    Этот основной характер Церкви приобрета­ет отчетливую форму особенно во время пред­ставительных совещаний епископов Поместных Церквей на их Соборах при обсуждении и принятии решений по вопросам веры и поряд­ка, решений, подлежащих в конце концов при­нятию или отклонению со стороны всей Церкви.

    Эта соборная жизнь Церкви получает выс­шее выражение на Вселенском Соборе, кото­рый созывается для того, чтобы через епис­копов, как представителей общества всех По­местных Церквей, принять обязательные ре­шения по вопросам веры и церковного поряд­ка, касающимся всей Церкви. Вселенские Соборы служат высшим органом Церкви для отметания ересей, формулировки догматиче­ского учения, образования и укрепления цер­ковного жительства и сохранения опирающе­гося на правую веру церковного единства.

    Вселенскими, как таковыми, признаются семь Соборов: Никейский 325 года, Констан­тинопольский 381 года, Ефесский 431 года, Халкидонский 451 года, Константинопольские 553 и 680 годов и Никейский 787 года. На них были изложены общая вера и сознание Единой Святой Соборной и Апостольской Церкви и проявилось единство Поместных Церквей в одном Святом теле Христовом. Поэтому Вселенские Соборы не выше Церкви как целого, а в ней. Таким образом вселенскость какого-либо Собора и принятие его решений не обуславливается только самим его созывом. Вернее всего, Вселенским он стано­вится по последующему свободному его при­знанию Полнотой Церкви.

    Своим участием во всей жизни Церкви ее члены — клирики и миряне осуществляют свое единство в теле Христовом. В этом единстве и целостности выражается непогрешимость Церкви. В соответствии с этим Вселенские Соборы могут признавать и решения Помест­ных Соборов, как принятые по наитию Свято­го Духа. Впрочем, и Поместные Соборы под­готавливали по содержанию решения Вселен­ских Соборов и способствовали принятию этих соборных решений.

    Соборные решения разделяются на опреде­ления веры и правила. Из них определения, касающиеся догмы, опирающейся на Открове­ние, получили абсолютный авторитет и посто­янный обязательный характер для всей Церк­ви. Следовательно, они не подлежат измене­нию или упразднению, то есть тому, что из­менило бы их содержание. Тем не менее, однако, Церковь может осуществлять их гер­меневтическое раскрытие посредством совре­менной фразеологии, согласно возникающим всякий раз обстоятельствам и нуждам для уразумения и свидетельства веры. Правила как Вселенских, так и Поместных Соборов, если они не касаются вопросов веры, в прин­ципе подлежат замене или дополнению по­средством новых правил соответствующих позднейших Соборов.

    Вообще Церкви, Православная и Старока­толическая, считают, что их Соборы имеют право издавать, в случае необходимости, пра­вила и применять их в своих пределах. <…>

    НЕОБХОДИМОСТЬ АПОСТОЛЬСКОГО ПРЕЕМСТВА

    1. Под апостольским преемством здесь по­нимается как передача путем канонического возложения рук благодати священства, так и продолжение и сохранение в чистоте передан­ных апостолами учения и веры. В непрерыв­ном от апостолов преемстве епископов пер­вое составляет основу, а второе — существен­ный признак апостольского преемства. Откло­нение от апостольского учения разрушает, а антиканоническое неполномочными лицами ру­коположение разрывает апостольскую преем­ственность.

    Ясно, что апостольское преемство в более широком смысле является чем-то существен­ным для жизни Церкви и необходимым для продолжения ею искупительного дела Господа благодаря надежной передаче освящающей и спасающей благодати. Как Иисус Христос был послан Отцом, так и Он послал апостолов, собирая через них народ Божий, созидая и возращая Свою Церковь.

    2. Апостолы, как свидетели-очевидцы Вос­кресшего Христа и делатели основанной Церк­ви, конечно, не имеют и не могут иметь пре­емников. Однако они имеют преемников во всем апостольском деле собирать всякий раз и устроять Церковь посредством проповеди слова Божия, и руководящего положения, и деятельности в богослужебной жизни и совер­шении Таинств, особенно Божественной Евха­ристии.

    Новый Завет, хотя и говорит о многих да­рованиях и служениях у верующих, не остав­ляет сомнения в отношений уникальности, не­повторимости и основного значения апостоль­ского звания и дела (см. Деян. 1, 21, 22; 1 Кор. 12, 28; Еф. 2, 20; Откр. 21, 14).

    3. Церковь получает свою жизнь от Христа, присутствующего в ней и действующего через Духа Святого, Христос есть Господь Церкви, беседующий с ней, любящий ее и слышимый ею.Этот союз Христа и Церкви понимается не как нечто отвлеченное, а как конкретная дей­ствительность и опыт через лиц, призванных Христом. Как это осуществлялось в эпоху апостолов, так должно осуществляться и в наше время, и во все времена, поскольку структура Церкви по существу не отличается от той, которую дал ей Христос.

    Церковь как общество верующих, не могу­щее существовать без этой структуры, должна также пребывать в непрерывном временном соприкосновении со своим началом и с Цер­ковью предшествующих и грядущих поколе­ние. Поэтому призвание носителей священства в апостольском преемстве не есть нечто новое, безотносительное к началу Церкви, но повто­рение и дальнейшая передача того, что было в Церкви с самого начала. Возложение рук с молитвой в общении со всей Церковью явля­ется этим единственным указываемым в Писа­нии и Предании таинственным средством пе­редачи благодати священства. <…>

    Необходимость соблюдения неразрывного апостольского преемства и как продолже­ния апостольского учения, и как передачи священства, и благодати, и миссии канониче­ским возложением рук составляет общее уче­ние отцов Церкви.

    4. Православная Восточная Церковь осо­бенно подчеркивает необходимость и в древ­ности, и ныне апостольского преемства в вы­шеупомянутом смысле, ставя вопрос об этом в основу всякого стремления к восстановлению христианского единства. Мнения в отношении этой необходимости твердо придерживается и Старокатолическая Церковь.

    Вышеизложенное <…> составляет <…> уче­ние и Православной, и Старокатолической Церквей.

    Москва, 20 сентября 1981 года.

    Журнал Московской Патриархии №4, 1982, с. 46-49.


    Мабуть нас не повинен дивувати той факт, що нерідко прослуховування музикивикликає у людській свідомості різноманітні асоціації. В особливо обдарованих людей музика асоціюється навіть з конкретними кольорами. Принаймні вона повинна викликати якісь переживанняна рівні емоцій, інакше не знаю для чого взагалі її слухати.

    Надибав я в і-неті відеофрагмент з записом якісного виконання на гітарі одного твору Бенжаміна Бріттена. “Цікаві інтонації несе в собі твір” – подумав я. “Рад бы в рай, да грехи не пускают” – мовила дружина. І скажу я вам, що краще охарактеризувати настрій твору неможливо. Але такою є тільки перша частина, точніше перші 3:00 хв. Далі, десь до 4:30 хв. переломний момент, після якого йде тихе, але  радісне, просвітління вже до самого фіналу. Сумбур і диссонанс переходять у гармонійну розв’язку. Закінчується твір домінантою.

    “Рад бы в Рай, да грехи не пускают”

    Мені здається, що ця музика вцілому – як нелегке життя людини, пересічного грішника, який дивом вирвався з тенет суєтності, грішив і падав, але стільки ж разів вставав і йшов далі, боровся зі злом в собі й ледве рятувався від повного відчаю, але Той, на Кого уповав грішник, незримою рукою вів по житті поки не привів до тихої пристані.

    А ще фінальна частина перекликується у мене з традиційними наспівами нашої церкви, себто східної, православної.

    Можливо у когось виникнуть зовсім інші асоціації?


    Роман Коляда: «Кожен славить Творця у свій спосіб». Фото з сайту Романа Коляди http://www.kolyada.org.ua/Що таке справжня творчість і яке мистецтво є у своїй сутності християнським? Як не заразитися духом обивательщини і не загубити самого себе в апостасійному світі? Відповіді на ці та інші важливі й актуальні запитання шукає в своїх передачах заступник головного редактора «Радіо-Ера FМ», автор і ведучий програми «Не останній день» Роман Коляда. Музикознавець, композитор і піаніст, поет і журналіст, сім’янин і православний християнин, відзначений кількома церковними нагородами, він охоче дав відповіді на поставлені нами запитання.

    – Романе Вікторовичу, не так давно вийшов у світ компакт-диск з Вашими авторськими фортепіанними композиціями. Напевно, не випадково йому була дана назва «Погляд в небо». Чи не свідчить вона про те, що у Ваших творах за допомогою музичних засобів виражаються не лише стан душі автора, але й якісь філософські чи навіть релігійні інтонації?

    – Я колись сформулював для себе принцип, що я не ідеологізую свою творчість спеціально, не підводжу під неї якоїсь релігійної-енергетичної-філософської-тощо основи, але водночас свідомий того, що результати цієї творчості випромінюють у світ мій світогляд, а отже я відповідальний за те, що саме вони випромінюють. Хтось хоче почути в моїй музиці просто красиві мелодії – добре, хтось захоче закривши очі, уявляти чи «бачити» якісь картини – на здоров’я… Втім, якщо питання сформульовано саме так, як сформульовано… «Погляд в небо» – це, водночас, і поетичний образ і назва-дороговказ. Тому, якщо хтось сприйме це як молитву, написану для фортепіано соло – буду радий. Розумію, що православна традиція більш ніж стримано ставиться до інструментальної музики, як до виразника молитовного стану, саме через неоднозначність, невербальність музичної інтонації, та кожен славить Творця у свій спосіб.

    – Чи розділяєте ви думку (скажімо, Петра Мамонова) про те, що справжня творчість, яка несе в собі позитивний християнський заряд, є не продуктом роздумів на тему: «чого б мені такого християнського створити?», а органічним, нерідко навіть несвідомим, витоком людського духу, який досягнув певної міри богоподібності через невпинний аскетичний і моральний труд над собою?

    – Якщо коротко, то згоден абсолютно. «Чого б мені такого християнського створити?» - це найімовірніший шлях до фарисейства у мистецтві (за, можливо, рідкісними винятками). Більше того, я цілком припускаю можливість нехай і коротких, але осяянь і у не надто аскетичних персонажів. Тут, на мою думку працює принцип маятника. Якщо частка світла у душі все ще досить потужна і людина, попри все, посеред свого буремного грішного життя, продовжує ще чути тихий внутрішній голос, то осяяння можливе, і якщо це людина творча – осяяння це може принести несподівано світлий, з «позитивним християнським зарядом» твір.

    – Цього літа у Луцьку відбувся міжнародний музичний фестиваль «Стравінський і Україна», присвячений річниці з дня народження композитора. В зв’язку з цим хотілося б запитати у Романа Коляди, як у автора дипломної роботи, що називалася «Симфонія псалмів І.Ф.Стравінського як образ храму і храмового дійства», що Ви можете сказати про вплив релігії на творчість славнозвісного композитора? Чи може проста людина немузикознавець віднайти ключ до розуміння музичних і в той же час сакральних образів у музиці Стравінського та й до розуміння його творчості взагалі?

    – Ну, по-перше, відомий випадок чудодійного зцілення Ігоря Стравінського біля ікони десь в Європі, коли у нього перед концертом (а він концертував як піаніст) рознесло наривом пальця. По-друге, відомо, що Стравінський починав свій день з молитви, хоча як всякий нормальний митець він цю молитву склав сам на базі з однієї з вранішніх молитов (якщо я нічого не плутаю, не зміг знайти першоджерело). По-третє, композитор який написав «Симфонію псалмів», «Месу», «Реквієм»… він був богошукачем. Він постійно шукав засобів вираження свого відчуття вселенської гармонії, а відтак – Бога, у музиці. Музикознавець – не музикознавець… Я ж не написав роботу по «Симфонії», а потім захопився цією музикою. Музикознавство допомогло мені на дещицю наблизитися до розуміння, чому саме ця музика справила на мене таке шалене враження з першого ж прослуховування. Музикознавча інтерпретація – це продовження музичного тексту вербальним більше, ніж ключ до його розуміння. Такий благодатний матеріал, як «симфонія псалмів» дав мені змогу побудувати концепцію, у якій проведено аналогію між структурою цього твору і структурою денного богослужебного кола, структурою храму у його членуванні по вертикалі і по горизонталі; побудова перших кількадесяти тактів «Симфонії» уподібнена мною до структури оповіді про сім днів творіння і т.д. Я більш ніж впевнений, що Стравінський не закладав всього цього спеціально у свою музику, але якщо я зміг там все це прочитати – то він геніально інтуїтивно відчував все це і транслював безпосередньо у нотний текст. Крім того, Стравінський у своїй творчості синтезував у єдине ціле символіку і православної, і католицької церкви. Жан Кокто сказав про Стравінського: "Хіба це не диво: гроза, вкрай стурбована досконалістю кривої, яку накреслить прилад, що її реєструє? Східний романтизм, що працює на західний раціоналізм". Цю музику треба просто чути. Якщо немає вух, щоб чути – жодна музикознавча інтерпретація, як і жодна проповідь, не стане чимось більшим, ніж цікаво скомпонованим набором слів.

    – Чи відкрили Ви для себе якісь нові й раніше невідомі Вам духовні реалії під час написання дипломної роботи, знайомлячись з працями християнських, зокрема православних мислителів?

    – До початку роботи над дипломом я слабко собі уявляв, скажімо, навіщо в церкві ладан, чому церква так перейнята естетичною стороною богослужіння, чому храм виглядає саме так, а не інакше, чому під час богослужіння читаються одні псалми, а не інші… Скажу тільки, що моє воцерковлення сталося пізніше, ніж була написана ця робота, тому можна вважати, що вона сприяла цьому процесу загалом.

    – Сьогодні православних місіонерів можна побачити на рок-концертах. Нещодавно ігумен Сергій (Рибко) відкрив у всесвітній мережі новий місіонерський проект під назвою «Неформал». В середовищі таких місіонерів вважається, що «ніяка музика у світі не відображує так драму життя, одвічну боротьбу добра і зла на лиці землі, як рок» і що неформальна молодь є найбільш благодатним грунтом для проповіді православ’я. Чи поділяєте Ви такі переконання?

    – Неформальна молодь сьогодні надто різнорідний матеріал, щоб робити щодо неї якісь узагальнення. Якщо звузити поле зору конкретно до слухачів рок-музики. Ну, я не знаю, все одно досить широке поле виходить. В цілому можна з цим погодитися, принаймні мені імпонує вже те, що Церкву, бодай в особі такий місіонерів-неформалів не відлякує саме звучання рок-музики, сам факт наявності у світі «патлатих і неголених» молодих людей з гітарами в руках.

    Ви якось зауважили, що «культурний, чи то пак антикультурний ширвжиток – безперечне зло» і що «тяжчого злочину проти людини», ніж те коли її «привчають до рожевенької і тепленької кашки і спонукають думати, що це – все… складно придумати». Як боротися з цим явищем? І що саме є полем цієї боротьби: міністерство культури, ЗМІ, релігійні організації тощо чи лишень наші власні серця і голови?

    – ЗМІ, особливо телебачення – це не поле боротьби, це інструмент для втовкмачування в голову вигідного комусь лайна. Через те, не треба голову під цей молот підставляти, або скористайтесь каскою своїх власних переконань, перш ніж вмикати телевізор, наприклад. Міністерство культури? При чому тут воно. Василя Вовкуна, теперішнього міністра, я дуже поважаю, він намагається сьогодні щось робити, але передовсім, кожен сам собі має бути міністром культури. Якщо ви вважаєте себе унітазом – дивіться більше телевізор. Може у перервах між рекламами щось і побачите. Хоча, якщо хто любить футбол, чи формулу 1, то тут ще так-сяк. Бачте, для мене мама, яка палить біля дитини і мама, яка садовить дитину перед телевізором на пів-дня, обидві ці мами чинять однаковий злочин. Краще придбати програвач дисків і збирати власну колекцію хорошого кіно, музики, книг і дивитися, слухати, читати. Добре, якщо є кому зорієнтувати у виборі. Освічений друг, духівник, батьки, або навпаки, дорослі діти. Якщо ви сам – вмикайте на повну потужність інтуїцію.

    – Чи погоджуєтеся Ви з твердженням про те, що є всі підстави говорити про світ ХХІ століття і про наше сьогодення як про постхристиянський період історії людства? Чи можна сподіватися, що принаймні в Україні православне християнство поверне собі колишню силу і славу та стане тією силою, яка об’єднає розпорошений український народ і поведе його у справді перспективне та світле майбутнє? І чи не помиляються ті, хто стверджує, що нинішні неоязичництво і тотальний світоглядний плюралізм є явищами незворотніми і є одними з останніх хвиль процесу, який називають «таємницею беззаконня»?

    – Я хотів би бути оптимістом…

    – Кілька слів побажання сучасному українцю (чи українці).

    – Викиньте, або, хоча б, вимкніть на тривалий час телевізор, сходіть до церкви, побалакайте з дитиною, подивіться в небо, посміхніться врешті-решт. На Волині колись випускали найкращі у Радянському Союзі всюдиходи ЛуАЗ. Вони вигрібалися з будь-якого лайна. Чого і вам бажаю.

    Бесіда записана 2008 року.

    © При передруку посилання на цей ресурсобов’язкове.

    Персональний сайт Романа Коляди  >>>


  • 06/05/09--01:12: ЛИСТ АТЕЇСТУ (chan 7902838)
  • Цей лист, щоправда російською мовою, свого часу був написаний мною і відправлений близькій і вже досить літній людині, вільнодумні погляди якої вносили смуток у родинне коло. В листі я не стільки хотів переконати адресата в істинності буття Бога силою "потужних" і "наукових" аргументів, скільки зачепити совість, сколихнути серце і пробудити душу, яка за своєю природою і без того "є християнкою".

    *      *     *

    Лист атеїсту. Луцьк православний. Блог православного священикаВітаю Вас, шановний І.П.!

    Вирішив зробити те, про що думав вже після поїздки в Ч., а саме – написати Вам листа. У ньому я не торкатимуся теми нашого сімейного життя і всіляких побутових питань, про все це Ви знаєте з інших джерел. Суть того, про що мені хочеться сказати, лежить в іншій площині, а саме – в площині світоглядній. Ви, напевно, добре розумієте, що деякі Ваші переконання, які, поза сумнівом, склалися в результаті певного життєвого досвіду, викликають у членів нашої сім'ї і зокрема у мене чималий жаль. Я маю на увазі Ваше так зване "невір’я". В зв'язку з цим, вважаю своїм моральним і просто людським обов’язком за посередництвом листування коротко обговорити з Вами питання "віри"і "невір’я".

    Мені здається, І.П., що поверхнева віра, яка не має під собою міцної основи, нічим не відрізняється від такого ж поверхневого невір’я. Як правило, людина стає віруючою або невіруючою в результаті певного батьківського (у меншій мірі шкільного) виховання, загальноприйнятої ідеології (напр., комуністичної в СРСР) та інших чинників і життєвих обставин. Але кожен, віруючий чи невіруючий, повинен бути твердим в своїх переконаннях. Не сліпим, не впертим, а саме твердим. Я сподіваюся – Ви з останніх.

    Про яку віру або про яке невір’я ми говоримо? Безумовно, про віру в Бога, в існування безсмертної людської душі і в релігійний сенс людського життя. Але буває віра якісно інша, наприклад, віра в неіснування Бога-Творця (світу, людини, якщо завгодно), у вічну смерть після життя і тому подібне. Вже виходячи з цього, я не можу назвати Вас невіруючим. Ваша віра нерелігійна, без-божна, але вона має місце у Вашому житті. Більше того, ця "віра не в Бога" лягла у фундамент Вашого світогляду і, безперечно, нелегко буде змусити Вас, людину бувалу і таку, що пройшла "вогонь, воду і мідні труби", перевірити цей фундамент на міцність. Але віримо у Ваше благородство і мужність, здатні не тільки воювати проти супротивників, але й стати на бій з ворогом істини, навіть якщо той знаходиться всередині нас самих.

    Чи справді паралальні? Зараз перевіримо... Лист атеїсту.Коли Ви, ще будучи немовлям, вперше сказали "ма-ма", тим самим визнали насущну необхідність присутності віри у Вашому житті. Адже ви не наводили довідки, не робили порівняльний аналіз крові, щоб переконатися в істинності родинного зв’язку з людиною, якій вірою вручили себе, назвавши її "мамою". Також коли Вам в школі сказали, що паралельні лінії не перетинаються, Ви, анітрохи не сумніваючись, повірили в це недоказове твердження, в цю аксіому, на всі сто відсотків, і, звичайно ж, не малювали на асфальті кілометрові лінії, щоб переконатися в істинності постулату. Тому саме з віри комусь і в щось, а не з досвіду, зазвичай починається пізнання світу і взагалі всяке знання. А значить, віра потрібна кожній людині і Вам, шановний І.П., теж.

    Але повернемося до питання про віру в Бога. Які ж чинники є визначальними в становленні людини як релігійної чи нерелігійної істоти? Звичайно ж і, ймовірно, в першу чергу це вище згаданий досвід: особистий і суспільно-історичний. Особистий досвід – річ хороша і навіть незамінна, але чи є він єдиним критерієм абсолютної істини?

    Бувальщина про Гагаріна.Чув, що Гагарін після свого знаменитого польоту сказав, мовляв, я був у відкритому Космосі, Бога не бачив, значить – Бога немає. Вражаюча глибина думки, як Вам здається, І.П.? Але, все ж таки, нас з Вами такі аргументи не переконують, адже відомо з Писання, що "Бога ніхто ніколи не бачив" (Ін. 1, 18).

    Якраз до діла нещодавно прочитав в журналі вигаданий, але повчальний діалог двох немовлят в утробі матері, які говорять між собою про те ж саме, що й ми з Вами, тільки в дещо інших термінах. Один з них віруючий, а інший невіруючий. А розмова була приблизно такого змісту:

    Невіруючий:Слухай, брате, а ти віриш в Маму?

    Віруючий:Так, звичайно. Я упевнений, що вона існує і ми з тобою коли-небудь побачимо її.

    Розмова двох немовлят про віру в Маму.Н:Яка нісенітниця! Ніякої Мами немає, та й звідки їй взятися? І взагалі, ніхто не може підтвердити її існування, адже звідти ще ніхто не повертався! Але якщо вже ти віриш у неї, то скажи, де вона на твою думку?

    У:Вона навколо нас і ми в ній. І хоча я її не бачу, проте відчуваю її тепло і відчуваю, як вона нас гладить. А коли всі звуки навколо затихають можна почути, як вона співає нам колискову.

    Н:Повна маячня! Може ти ще й віриш у те, що існує життя після народження і що потім ми ходитимемо на двох ногах і харчуватимемося через рот?

    У:Так, я у все це вірю! Хоч і не можу тобі довести, але знаю і відчуваю, що це так. Я вірю, що є любляча Мама, з якою ми обов'язковою зустрінемося після народження, і тоді у нас почнеться справжнє і повноцінне життя!

    Ось яка, виявляється, цікава штука досвід!

    Спроба подивитися на Бога через мікроскоп не вдалася...Ох вже це хотіння людини все побачити на власні очі, промацати, зважити і підігнати під який-небудь шаблон з системи особистих понять про існуюче, вмістити в свою маленьку розумову коробочку! Ох вже це безумне бажання подивитися на Бога через мікроскоп! Для багатьох чуйних душею людей достатньо уважно вдивитися у гармонію і красу, що існує у Всесвіті, щоб побачити у всьому цьому всемогутню руку Творця. Для таких і маленька сніжинка, і світила небесні, і кожен листочок на дереві розповідають про Премудрого. Богослів'я стверджує, що це є природний досвід богопізнання.

    Але чомусь дволикий досвід приводить одних до пізнання свого Творця, а інших до Його заперечення. На мій погляд, позиція останніх нечесна. Адже якщо вони не мали в особистому житті досвіду пізнання позамежного, то як можуть стверджувати, що такий досвід неможливий взагалі? Я, шановний І.П., ніколи в житті не бачив зеленого зайця, але якщо мені приведуть аргументи на користь його існування і скажуть, що таке звірятко водиться на Зелені зайці на грані винищення атеїстами.острові Чунга-Чанга і занесене в Червону книгу, думаю, я заперечувати не стану і свої сумніви залишу при собі. Тому більш чесна позиція агностиків, які кажуть: "Не знаю".

    Наважуюсь стверджувати, що знаю особисто немало людей, що мали досвід пізнання позамежного світу, до яких відношу і себе самого. Хтось з них бачив на власні очі явища, які неможливо описати якими-небудь науковими формулами. Іншим було дано відчувати, сприймати слухом, нюхом. Ми називаємо такі явища чудесами, тільки одні з нас у них вірять, а інші їх заперечують. Я навіть не намагатимуся переконати Вас в реальності явління сили Божої, або ж дії ангельського (чи демонічного) світу в нашому житті, що й розумію під словом "диво". Адже суща правда, "якби хто і з мертвих воскрес, не повірять" (Лк. 16, 31). Але запевняю Вас, що переконання глибоко віруючих людей ґрунтуються зовсім не на баченні чудес. Віра, що спирається лише на чудеса, – не тверда віра. Пригадаєте історію виходу єврейського народу з Єгипту: скільки чудес не виявляв їм Бог через Свого пророка, стільки ж разів вони впадали в маловір’я і навіть ідолопоклонництво. І таких прикладів в Писанні багато. Не менше їх можна знайти і в людській історії взагалі.

    В зв'язку з цим можна сказати про історичний (назву його так) досвід пізнання Бога. Я говорю про явління Божественного Промислу, а значить і Бога, в різних формах, в різних ситуаціях і в різні часи нашої історії. Уважний погляд і внутрішня інтуїція вказують на явління Божественної сили в певних історичних ситуаціях окремим народам, групам людей або конкретним історичним особам. Зокрема це можна спостерігати у відомих військових конфліктах, які мали місце в історії людства. Але не сьогодні нам говорити про це детально. Лише завершу цей абзац цитатою: "Ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили і увірували" ( Ін. 20, 29).

    Всеозброєність людська.Пам'ятаєте слова нелюбимого Вами Достоєвського про те, що диявол з Богом бореться, а поле битви – серця людські. З цим я погоджуся, але з однією обмовкою: людина – не простий спостерігач у цьому конфлікті. Християнство стверджує, що їй неможливо в цій ситуації вибрати позицію нейтралітету. Хоче цього людина чи ні, вірить чи сумнівається, вона – активний учасник цієї невидимої боротьби. Але погодьтеся, що воювати значно зручніше з розплющеними очима. Я натякаю на богоодкровенну Релігію, яка відкриває людині очі на явища духовного світу і зодягає її у всеозброєння для досягнення перемоги в цій нелегкій боротьбі. В реальності такої боротьби будь-яка людина переконається, лише почавши уважніше відноситися до своєї віри (або невір’я), заглядаючи в глибини власної душі, відкидаючи всяку нещирість і лукавство перед Сущим і самим собою. Тільки так, і не інакше.

    Для того, хто стикнувся в своєму житті із світом духовних явищ, з'являється не тільки можливість увірувати в нього, але й відкрити для себе світ нових, метафізичних, духовних відчуттів і насолод. Практично всі розумно і по совісті віруючі люди мали такий досвід. В їх числі і моє недостоїнство. А тому я не розумію і відкидаю нападки матеріалістів, які з піною в роті намагаються довести, що духовні переживання суть одного роду з естетичними відчуттями. Скажу від імені всіх тих, в чий город кидають камінь. Почуття естетичного захоплення від споглядання витворів мистецтва, явищ природи і тому подібне мені знайомі. Крім того, мені хоч в малій мірі, але все таки знайомі відчуття духовного порядку. Анітрохи не сумніваючись стверджую: це якісно різні явища. Тому спроби безбожників пояснити явління духовного світу – це ні що інше, як марення сліпонародженого, який стверджує, що не існує ні світла, ні кольору.

    І я хочу розмножуватися! - каже плюшевий мікроб.Але є й інший підхід до проблеми віри і невір’я, який торкається питання про сенс людського життя. Якраз тут повною мірою виявляються серйозні недоліки "віри у вічну матерію". Бачте, І.П., ця віра рішуче не здатна наповнити життя людини сенсом. Таким Сенсом, який би виявився більш досконалим, ніж сенс існування, наприклад, сонечка (є така комаха). Адже в чому бачить сенс свого існування атеїст або байдужий? Звичайно ж – в продовженні роду! Ви не повірите, але згадана нами комаха має таке ж обґрунтування сенсу свого буття. І австралійський качконіс, і той же заєць з острова Чунга-Чанга, і собача блоха, і навіть паличка Коха – всі єдині в своєму прагненні до продовження роду. Тому бажання залишити після себе потомство не робить життя людини більш осмисленим.

    Які б "аргументи" не приводили матеріалісти на користь осмисленості людського життя, вони не здатні витримати і щонайменшої серйозної критики. У цьому згодні і релігія, і філософія, і здоровий глузд. Як не вихваляй досягнення науки, технічного прогресу, філософської думки тощо, все це перетворюється в ніщо, в математичний нуль для людини, буття якої обезсмислюється перед лицем смерті – небуття. Чи була людина, чи не Матеріалізм не знає поняття Подвигу...була, мудра була чи нерозумна, багата чи бідна, герой чи зрадник – яка різниця, якщо свідомість знищена. Навіщо, І.П., воювали Ви й інші захисники Вітчизни, ризикуючи життям і часто віддаючи його за життя своїх нащадків? Яка різниця, жити чи не жити, якщо всеодно вмирати? Ваша матеріалістична віра передбачає тільки одну відповідь – ніякої різниці. Матеріалізму більше нічого сказати. Ніякого сенсу в бутті людини бути не може, адже у неї навіть немає свободи вибору, тому що все, що існує у всесвіті, зокрема людство з його амбіціями і мріями, подвигами і зрадами, життями і смертями – всього лише результат хаотичного руху елементарних частинок, продукт перетворення одного виду енергії в інший. Немає сенсу життя, немає свободи вибору, немає в кінці кінців ні добра, ні зла... Страшна і моторошна, повна прихованого відчаю віра!

    Не витримуючи нищівних ударів здорового глузду, матеріалізм в своїй агонії шукає опори в науці. Але, знову ж таки, безуспішно. Проблема полягає в тому, що предмети вивчення науки та релігії лежать в різних областях людського пізнання і сприйняття. Предмет науки – матерія та енергія, що існують в часі і просторі. За рамки цих категорій наукове пізнання вийти не здатне, воно ними обмежується. Релігію ж не цікавлять ці питання, предметом її досліджень є не Всесвіт, не похідне, а швидше первісне, тобто першопричина – Бог. Тому ніяких суперечностей справжньої науки і справжньої релігії не немає і бути не може, вони говорять про різні речі на різних мовах, у тієї й іншої свої методи і принципи пізнання власного предмету. Ці суперечності існують лише в потьмарених невір’ям розумах, а не в об'єктивній реальності. Крім того, часто вони штучно створюються зацікавленими особами і групами осіб.

    Безбожна пропаганда ХХ століття переконувала людину в тому, що, мовляв, усі видатні вчені були атеїстами. Найімовірніше, ця брехня поширювалась зловмисно і навряд чи була проявом неуцтва. Насправді, всьому світу відомо про щиру віру в Творця таких відомих осіб як Декарт, Ньютон, Пастер, Флемінг, Ломоносов, Пирогов <...> і багато інших. <...> Віра в Бога допомогла Павлу Флоренському прославитися як видатному вченому, філософу і православному священику-богослову. З вірою в Бога Валентин Войно-Ясенецький написав наукові праці з гнійної хірургії, якими в медицині користуються до цього дня; будучи православним єпископом отримав в 1944 р. Сталінську Премію 1-го ступеня і прославився в православному світі як свт. Лука, єпископ Кримський. Зверніть увагу, <...> останні згадані нами особи були, як бачимо, глибоко релігійними освіченими людьми. І це в атеїстичний час в СРСР! І прикладів таких людей ажніяк не мало. Може й не дарма кажуть, що невеликі ковтки науки віддаляють від Бога, а великі наближають до Нього.

    Ось стою біля дверей і стукаю, - мовить Господь Ісус Христос. Суперсучасна піктура.Дорогий І.П.! Нашій сім'ї і моєму неуцтву буде дуже втішно, якщо ці декілька рядків наштовхнуть Вас на спасительні роздуми про сенс життя і призначення людини і змусять Вас переглянути свої колишні переконання відносно віри релігійної і віри у вічну смерть. Втім, в цьому я не покладаюся ні на свій лист, ні на Вас особисто, а лише на Того, Хто Сам дає знання про Себе. Але для цього необхідно переступити через свою гординю, безглузду боязкість і звернутися до Нього з проханням відкритися улюбленому Ним своєму розумному створінню, маючи незмінне бажання пізнати істину і тверду рішучість підкоритися їй. Знаю, що Ви на це здатні. Зробіть сьогодні ж те, чого можна не встигнути зробити завтра!

    Пробачте, якщо мій тон або що-небудь з написаного Вас образили. <...>

    *      *     *

    І.П. так і не встиг закінчити життя віруючим християнином, хоч і був хрещений в дитинстві. Він не називав себе атеїстом і просив поховати його за православним обрядом.

    Та хіба такої зустрічі шукає Небесний Отець зі своїми блудними дітьми?..

    Хто не думає про кінець, помилиться напочатку...

    Дещо з обговорення «Листа» на форумі  >>>
    «Письмо атеисту» на русском языке  >>>


  • 06/08/09--03:49: Трагедія генія (chan 7902838)
  • Іван Якович Франко. Трагедія генія. Єсть Бог і єсть Він Богом моїмВелика трагедія роду людського явлена в тому, що ніхто із смертних, навіть з тих, кого щедра Божественна десниця не мірою обдарувала творчими та розумовими здібностями, талантами, не може уникнути ризику фатального духовного падіння. Більше того, очевидно саме на тих, кому Провидінням дана особлива благодать бути світочами для світу, сили пекла повстають з особливою людиноненависницькою люттю, щоб здолати, загасити ненависний їм світильник, сяйво якого пробиває темряву оманливого благоустрою, викриває істинне лице світу цього і стверджує, що діла його злі. Воістину диявол прагне "звабити, якщо можливо, і обраних" (Мт. 24, 24).

    Особливе співчуття викликає доля тих, хто в свій час щиро і гаряче шукав відповіді на "вічні прокляті запитання", як їх назвав Ф.М.Достоєвський, прагнув знайти шляхи вирішення проблем соціальної несправедливості, морального розтління, духовної дегенерації людства, зрештою знаходив їх у релігії, в Євангелії, в Бозі, але не зміг запобігти катастрофі свого безсмертного духу і, як наслідок, своєї творчості. Згадаємо, до прикладу, декабристів, серед яких були глибоко віруючі, розумні, творчо обдаровані люди, проте це не завадило їм зрадити євангельські принципи і стати в ряди тих, хто влаштовував теракти в храмах за богослужінням. А печальна метаморфоза графа Льва Толстого, який дійшов до відвертої наруги над християнством! А трагедія М. Горького, С. Єсеніна та ін., котрі захопившись ідеями революції та постхристиянського "світлого майбутнього" втратили й мирне сьогодення.Ежен Делакруа. Свобода, що веде народ. (Свобода на барикадах). 1830. Лувр.clip_image001Іван Якович Франкожив і формував своє світобачення у часи, мабуть, більш складні й суперечливі, ніж сьогоднішні. Революційні матеріалістичні погляди тодішніх філософів та ідеологів заронили в його душі зерно скепсису, яке згодом виросло в міру повної зневіри й вільнодумства. Письменник, поет, перекладач і етнограф, "що в небесах не міг найти богів", тепер міг сказати: "не боюсь я ні бога, ні біса!"І хоча в його творчості проглядується бажання знайти шляхи виходу з духовної кризи, Франко в безнадійності пише: "Та мені в борбі важкій з темними думками навіть у країну мрій шлях заріс тернами". На жаль, повернутися до віри він уже не зміг або не встиг. Відомо, що поет, котрий більш як десяток останніх років свого життя страждав від тяжких хвороб та нечистих духів, помер, відмовившись від останньої Сповіді та Причастя.

    Чия ж провина у тому, що в християнському, здавалося б, світі людина не може знайти опóру для своєї віри? Найлегше звинуватити саму людину, але навіщо, якщо їй уготований Божий суд? Безумовно, доля провини лягає на оточення, історичні та соціальні обставини та загальний дух часу. Проте християнин пошук причини усякого зла починає з самого себе. А чи не моя байдужість, – запитає він себе, – стала причиною падіння мого ближнього? Може, він спіткнувся не побачивши вогню віри та людяності в моїй душі? Можливо, саме я залишився холодним до слів Господа: "Так ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі" (Мт. 5, 16).

    “Єсть Бог і єсть Він Богом моїм”. І. Я. Франко  >>>


    Присвячується Ф. М. Достоєвському

    Як важко, Боже, не любити,
             не пламенiти, не страждати!

    Життя для чого проживати,
             якщо я кожен Божий день
                   себе не буду брату дарувати?

    Для щастя не народжуються люди,
             а заслуговують його,
                   завжди – стражданням.

    Для чого я живу? –
             одвiчне запитання.

    Невже, щоб залишити пiсля себе
             собi подiбних i травою стати?

    Усе розумне цiль повинно мати.

    Життя не може бути простодля життя,
             я вiрую у Вищий сенс буття!

    Жадаю стати чистим i святим,
             щоб злитися iз Богом Всеблагим!

    2 травня 2003 р.


    Вибране з інтернету

    Образ Богородиці «Воскрешающая Русь». Чи можна молитися?Серед наших віруючих, як відомо, вельми популярні розповіді про чудеса, мироточення, видіння та ін., яким не вистачає елементарного християнського трезвіння. Зовсім нещодавно до наших рук потрапив буклет із зображенням нової ікони Божої Матері "Та, що воскрешає Русь" (рос. "Воскрешающая Русь"), яка авторами буклету оголошена "мироточивою" і "чудотворною". Історія написання цієї ікони коротко така: якійсь рабі Божій Ользі, яка в день Покрову Пресвятої Богородиці 1998 р. за станом здоров'я молилася вдома, з'явилася Божа Матір в білому одіянні з сонмом дівиць і двома святими, і "всіх благословляв Господь Саваоф". Прозорий покров Богородиці був весь усіяний золотими хрестами, яких було "рівно стільки, скільки людей на землі". "Хрести падали на людей. Хто їх приймав, той видимим чином просвітлювався і йшов до Бога, а хто закривався від хрестів і тікав (їх була більшість), ті явно зменшувалися за зростом, чорніли і перетворювалися на порох". Стверджується, що на іконі, написаній на підставі цього видіння, "лежить особлива благодать". Таким чином, ми свідки народження нового міфу, і це лише один з прикладів. Не кажучи вже про те, що богословськи неможливо пояснити явище Бога в образі Саваофа після пришестя в світ Сина Божого, що прийняв людське єство "нерозлучно", чомусь ніхто не піддає сумніву саме джерело видіння. Одна з головних чеснот християнина - духовне трезвіння, - так само як і слова Спасителя про те, що найбільші чудеса і знамення будуть дані від лукавого, щоб "спокусити, якщо можливо, і вибраних" (Мф. 24:24), навіть не згадуються. Як же слід відноситися до повідомлень про подібні видіння та ікони?

    Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан)На запитання відповідає Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан):

    Ми свято віримо в те, що Господь постійно промишляє про Свою Церкву. Це стосується і нашої Української Православної Церкви. За минуле десятиліття Він неодноразово виявляв нам знаки Своєї милості. За цей період було канонізовано безліч подвижників віри і благочестя, визнано чудотворними багато ікон, що прославилися чудотворіннями, виточенням сліз, мира і так далі. Але кожне з цих явищ було досліджене компетентною комісією на єпархіальному рівні і представлене на розгляд церковного Священоначалія. І лише після ретельного вивчення інформації, що поступила, соборний розум Церкви визначав чудотворність тієї або іншої ікони.

    Проте потрібно з жалем констатувати той факт, що зустрічаються зловживання, коли чудеса від ікон, виточення сліз, мира і так далі є повсюдним і частим явищем. Оповідання про ці помилкові чудеса і бачення не витримують ніякої, навіть найпростішої богословської критики. Але знаходяться люди, що не мають богословської освіти, не вникають в духовно-етичний сенс цих лжечудес, пропагують їх шляхом друкування цих зображень і виданням різних брошур. Багато хто піддається на подібну агітацію, входить в оману і, що вельми прикро, їх буває дуже важко переконати. Дійсно, потрібно завжди пам'ятати слова Спасителя про те, що багато явищ, чудес і знамень будуть від лукавого з метою спокусити послідовників Христових. Тому потрібно з великою обережністю відноситися до подібних явищ, тим більше в тому випадку, коли вони набувають характеру всезагальності.

    Критерієм істинності видіння, чуда, явління або знамення може бути тільки їх відповідність з вченням Священного Писання і Священного Передання. А про таку відповідність може засвідчити тільки компетентна Богословська комісія і, зрештою, соборний голос Церкви.

    Журнал "Камо грядеши" № 2 (22), 2003 р.

    *     *     *

    Святіший Патріарх Алексій ІІ (Рідігер) ...Відзначу випадки самочинного книговидання і неканонічної "іконотворчості", що почастішали, (наприклад, ікони Богородиці "Воскрешающая Русь", "Дары дающая", ікони Григорія Распутіна, Івана Грозного і література, присвячена їм). Вся біда в тому, що причиною появи і розповсюдження подібних творінь на місцях часто є відсутність інформації у правлячих архієреїв, відсутність богословської оцінки явищ такого роду... На місцях же варто подумати про відновлення практики розгляду незвичайних явлінь з іконами і літератури, що їх супроводжує, на Єпархіальних комісіях і вилучення з вжитку самочинних ікон.

    З доповіді Святішого Патріарха Алексія II на Архієрейському Соборі

    Руської Православної Церкви, 3-8 жовтня 2004 р.

    *     *     *

    Я не раз говорив про те, що настоятелі повинні не допускати в своїх храмах розповсюдження того, що не схвалене священоначалієм або Церквою. Тільки ті ікони, які є у нас в списках в загальноцерковному календарі, є іконами загальновизнаними і затвердженими Церквою. Все те, що створюється окремими особами з порушенням церковних канонів і, найчастіше, з меркантильних міркувань, не повинно знаходитися в храмах.

    З інтерв'ю Святішого Патріарха Алексія II, 23 грудня 2003 р.

    *     *     *

    А ось думка фахівця, члена мистецтвознавчої комісії Московської єпархії священика Бориса Михайлова, висловлене на сторінках офіційного видання МП «Церковний вісник» в статті з таким підзаголовком: «Нові ікони Пресвятої Богородиці не відображають всієї глибини православного богослів'я і разом з тим свідчать про невоцерковленість деяких сучасних іконописців». Автор відзначає: «Становлення Церкви в наш час супроводжується невгамовним біляцерковним бродінням. Хвилі псевдоесхатологічної паніки слідують одна за одною... Причина в тому, що до Церкви – єдиної крівлі спасіння – потягнулося безліч людей, що не подолали стереотипи розцерковленої свідомості». У контексті цих, вельми і вельми узагальнених, роздумів священик і згадує ікону «Воскрешающая Русь».

    Більш визначено про цей образ пише ведучий популярного в інтернеті православного форуму «Добрі бесіди»:

    «У мене склалася думка, що це – дуже небезпечна провокація Богородичного центру зсередини православ'я. Не хочу нікого образити і ненароком зачепити чиїх-небудь чистих і простих релігійних почуттів. Не хочу виступати таким собі «поборником канонів і благочестя», просто хочеться зберегти залишки власної духовної ціломудрості й пильності. Адже цікавий поворот намічається. <…> Всі священики, яким я показував цю ікону, в жаху хрестилися і голосили: «Богородичний центр!», а це – всі освічені пастирі. <…> Створюється враження, що деякі, не зовсім здорові, люди (зокрема, в особі полковника медичної служби у відставці, хранителя ікони) «розігрівають» навколо <…> ікони хворий, окультно-сектантський, ажіотаж, абсолютно з нею не співставний.».

    http://vera.mrezha.ru/434/7.htm

    *     *     *

    Образ Богородиці «Воскрешающая Русь». Одна з сюжетних версій.Ось що сказав із цього приводу ієромонах Нектарій (Морозов), доглядач Архієрейського храму на честь ікони Божої Матері «Утамуй мої печалі»:

    — Сама по собі історія виникнення ікони дуже дивна, а мова, якою вся ця історія описана, видає людей, що погано розуміють церковне життя. Та й іконографія дуже вже дивна! Хрести, які падають на людей і виступають чимось на зразок знарядь знищення? Такого в російській православній іконографії не було. Не схиляє до довіри і якесь хворе розпалювання людей, що об'єдналися навколо цього образу. У наших храмах є немало шанованих старовинних чудотворних образів, які не викликають ніяких сумнівів, але навколо них немає такого ажіотажу.

    Напевно, хранителю ікони насамперед потрібно було б прийти на прийом до правлячого архієрея нашої єпархії і взяти його благословіння на те, щоб привертати людей до образу. А якщо була отримана відмова — тим більше не можна було продовжувати свою діяльність. Ми повинні пам'ятати, що один з головних принципів Церкви — послух священоначалію.

    Що ж до явищ надприродного характеру, пов'язаних з іконою, — будь то її мироточення, виточення крові, або якісь незвичайні зміни атмосферного характеру, то подібні чудеса бувають нам послані як "справа", так і "зліва", і самі по собі не є ознакою святості.

    www.eparhia-saratov.ru

    *     *     *

    Настоятель Домового храму мучениці Татіани МГУ ім. М. В. Ломоносова (Подвір'я Патріарха Московського і всієї Русі):

    – ...Я відношуся до ікони «Воскрешающая Русь», так, як до неї відноситься священоначаліє Руської Православної Церкви: тобто не знаходжу достатньо авторитетних свідоцтв для того, щоб поставити цей список разом з іншими прославленими і шанованими Православною Церквою іконами Пресвятої Богородиці. А дещо істеричну ситуацію, що створюється непомірними прихильниками саме цього образу, що протиставляють його, з погляду повноти благодатності, решті ікон Пресвятої Богородиці вважаю свідченням певної нездоровості та нетверезості їх церковного світогляду.

    http://www.st-tatiana.ru

    *     *     *

    Ікона як така – невід'ємна частина життя Церкви, яка є "стовп і утвердження істини". Тому всяка ікона як стара, так і нова повинна бути віддзеркаленням істини, і, значить, відповідати певним вимогам: 1) мати відоме джерело походження згідно передання Церкви: першообраз або "ізвод", історична подія, іноді – благословення авторитетної духовної особи; 2) мати богословський зміст; 3) бути прийнята повнотою Церкви; 4) якщо ікона нова і відображає нове явище церковного життя, то для її написання необхідне архієрейське благословіння. Створення нових ікон явище вкрай рідкісне, зазвичай новою є тільки назва, а походження йде від більш стародавнього образу (наприклад, образ ікони Божої Матері Казанська походить від більш стародавнього образу Одігитрія). Так звана ікона "Воскрешающая Русь" – очевидно абсолютно нова і за сюжетом і за часом її появи. За нею не стоїть Церковне передання, у неї немає прообразу, відсутній глибокий богословський зміст, вона вигадана невідомо ким і не прийнята Церквою. Розповсюдженням цієї ікони займається люди, цілі яких очевидно, дуже далекі від збереження єдності Руської Православної Церкви. Категорично рекомендую утриматися від шанування цієї ікони.

    З повагою, ієрей Дмитрій Туркін

    http://agios-nicolos.ru

    *     *     *

    Образ Богородицы «Воскрешающая Русь». Здається, останній рімейк....І забувають такі "захисники", що приймаючи листівки, які їм приглянулися, ікони з рук сумнівних осіб, ми грішимо проти Церкви. Не можна православному торкатися до того, що не освячене церковним благословінням, наприклад, брати псевдоікони "Воскрешающая Русь", які "увійшли в моду", до провокації з якою явно причетні "богородичники", що закупили велику партію цього зображення.

    Чи не дуже багато листівок з антицерковним духом підкидають сьогодні в наші храми? І не тільки заслані сектанти, але, на жаль, деколи і самі прихожани передають з рук в руки псевдоправославну макулатуру, наповнену різними марновірствами. Дорогі мої, знайте, що цю хвилю можна дуже просто зупинити. Варто лише ніколи не брати до рук нічого, що приноситься в храми і монастирі без благословення священика або настоятеля і поза церковними лавками. Хіба не ганьба для нас — стати мимовільними посібниками сектантів, мета яких — зруйнувати нашу Церкву?

    Пам'ятаймо, що ми відповімо перед Богом за кожен крок, прямо чи непрямо направлений проти Матері-Церкви.

    Георгій Преображенський

    «Православна газета для простих людей» № 4, 2004 р.

    *     *     *

    P.S.Дана підбірка матеріалів була підготована вже давно, тому імовірно в інтернеті з’явилися нові публікації стосовно цього сумнозвісного образу. Досить цікаву і об’ємну статтю про ікону “Воскрешающая Русь” зустрічав у збірці публікацій під назвою, здається, “Искушения наших дней”, де здійснений найбільш грунтовний аналіз проблеми.

    То же самое на русском языке в формате doc  >>>


    5 думок про воскресіння. Луцьк православний. Блог православного священника.

    Думка 1: «про сенс життя в перспективі вічного особистісного буття»

    Розмову про Воскресіння можна перевести в іншу площину, а саме в ту, у якій людство шукає відповідь на головне запитання всіх часів і народів, – запитання про Сенс людського життя. Той, хто не інакше як дивом зумів вирватися з круговороту життєвої суєти і змусив себе, за словом філософа, «перш за все, зупинитися, зосередитися і ні про що не клопотати», може досягти успіху в пошуках відповіді на це запитання.

    Нелегкий для серця і розуму шлях належить пройти шукаючому. Тільки справді самовідданий, цілеспрямований і щирий успішно завершить плавання і досягне очікуваного берега спасіння. Іноді людині не доводиться особливо шукати, але в певних життєвих обставинах, зісланих Провидінням, у неї, майже буквально, в муках народження являється на світ відповідь на запитання про Сенс.

    Як би там не було, але ключ від головних дверей, за якими знаходиться відповідь, людина отримає лише зіткнувшись з іншим одвічним питанням і вирішивши його. Дилема формулюється так: «Людина! Що чекає тебе: вічна смерть чи вічне життя?» Схилившись до першого і отримавши ключ, людина знаходить за таємничими дверима вічне ніщо, яким намагатиметься наповнити залишок свого життя, очікуючи того моменту, коли це ніщо стане наділом його вічності. Повіривши в життя і отримавши надію, людина відкриває двері й знаходить Світло, а в цьому Світлі їй вже неможливо не впізнати Того, Хто сказав: «Я є Шлях і Істина і Життя».

    Думка 2: «про неповноцінність самостійного життя душі»

    Світло, воно ж є Християнство, в своїй первозданній чистоті завжди було незрозумілим і неприйнятним для світу. І не тільки було, але й є, і буде, оскільки воно невідсвітнє, тобто «не від світу цього». Християнство є шлях для особистості, зверненої до вічності.

    У запереченні християнських істин людство неминуче впадає в крайнощі. Древні філософи і гностики дорікали християнству за надмірне шанування людського тіла. Сьогоднішня нефілософська попса дорікає за протилежне: мовляв, навіщо воно, це християнство, так не любить "безцінну основу" людської істоти, тобто плоть?

    На щастя і насправді ситуація зовсім інша, оскільки християнство дарує людині, яка вдивляється в життя, не призму ідеології, а здатність виявляти саму суть речей. Тому лише християнин бачить людину цілісною духовно-плотською істотою.

    Людська свідомість безсмертна, вона невмируща, і людина жива навіть тоді, коли останки її плоті вкриті багатьма шарами літосфери. І ми називаємо це життям душі. Але Божественною правицею визначено, щоб людина отримала більше. Адже душа в тілі – не птах у клітці, і плоть – не окови для духу, але одне й інше разом – іпостась. Тому до вічності Бог призвав усю людину, цілісну і неподільну.


    Думка 3: «про віру у воскресіння в історії й доісторії»

    Дивно, але людина, з тієї хвилини як усвідомила себе такою, знала про себе все. Віддаючи землі тіло вона розуміла, що це ж тіло буде відтворене Всевишнім. «Та я знаю, що мій Викупитель живий, – говорить Іов, – і останнього дня Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свойого я Бога побачу, сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі...»

    Очікування всезагального воскресіння, а ніщо інше, було тією рушійною силою, яка заклала фундамент людської культури. Не одне лише розвинуте почуття прекрасного і не пустий ентузіазм творили кромлехи-стоунхенджита інші чудеса мегалітичної культури. І не жорстокість тирана руками рабів будувала неповторні піраміди-усипальні. І зовсім не дозвілля посувало напівголодну людину займатися складним настінним живописом. Але у всьому одне чаяння, одне сподівання – воскресіння людини для вічної вічності.

    Думка 4: «про воскрешених і Воскреслого»

    Людству відомі випадки повернення до життя вельми мертвих людей. Таке траплялося в часи дуже давні; у Новому Заповіті вдосталь можна знайти оповідань про воскрешення Ісусом Христом, а потім і апостолами, різних людей "на підтвердження воскресіння всіх людей";трапляється це і в наш новий вік. Це факти, і доводити їх неможливо і не потрібно за визначенням.

    Але якщо з волі Бога покійники повертаються до життя, – запитаю я себе, – то чи є який-небудь особливий сенс у воскресінні Христовому? Чи є у ньому якісна відмінність? Є! – відповім я собі і не помилюся. Адже кожен з нас, нехай навіть такий, що помер і повернувся до життя, – "небіжчик у відпустці"в недалекій перспективі. Воскрешені повставали з тління щоб знову померти. Але не так Христос.

    Воскреслий волею Отця і силою власного божества, Він вже не підвладний тлінню, жало смерті вже не може Його торкнутися, але Він – «первісток з померлих», перший з тих, хто воскрес у вічність. О диво! Плоть людська повстає для нетління, підноситься з Єлеону в інші світи, щоб сісти праворуч Бога. Але якщо Він – "перший", повинні бути і наступні.

    Думка 5: «про себе самого»

    «Кожен з нас переживе смерть Сонячної системи, кожен з нас більш безсмертний, ніж метагалактика», – сказав нещодавно відомий батюшка. Суща правда, та не для всіх радісна. Хоча вічність і приготована всім, але "якість" цієї вічності буде не для всіх однаковою, адже її, певною мірою, визначає сама людина вже тут і зараз.

    Бог обіцяє мені вічність, але не обіцяє завтрашнього дня.

    Чи є у мене бажання цієї вічності?
    Чи готовий я до її сприйняття?
    Чи не сьогодні здійснюю політ?
    І чи не час скидати баласт?..

    *     *     *

    P.S. Все це було написано дещо раніше. Сьогодні ж я готовий подискутувати з самим собою стосовно деяких тез (я ж бо намагаюсь завжди бути відкритим до діалогу з самим собою :). Хоча загалом залишаюсь вірним основній ідеї. І Вам раджу.

    То же самое на русском языке + сноски  >>>


    Іконографія Ігорівської ікони Божої Матерібере початок від ікони древнього грецького написання з Києво-Печерської Лаври. Загалом композиція дуже схожа до Володимирського (рос. Владимирского) образу Божої Матері, відрізняючись в основному тим, що зображення Богоматері на Ігорівській іконі завжди погрудне, в той час як на Володимирській іконі – поясне.

    Ігорівська ікона Пресвятої Богородиці, перед якою молився в останні хвилини свого життя святий страстотерпець великий князь Чернігівський і Київський Ігор Ольгович († 19 вересня 1147 р. за ст. ст.), була перенесена в боковий вівтар св. Іоана Богослова в Успенському Соборі Києво-Печерської Лаври. На іконі зроблений надпис про приналежність її святому Ігорю.

    День святкування – 18 червня за н. ст.

    Игоревская икона Пресвятой Богородицы. Прорись

    Игоревская икона Божией Матери

    Ігорівська ікона Божої Матері

    Богоматерь Игоревская. Иконa . Вторая половина XVI в. ГТГ Дерево, паволока, левкас, темпера; серебро, эмаль; басма, золочение. 33, 5 х 28,5 Государственная Третьяковская галерея. Инв. № 14386

    Ігорівська ікона Божої Матері

    Ігорівська ікона Божої Матері

    Ігорівська ікона Божої Матері

    Ігорівська ікона Божої Матері

    Игоревская икона Пресвятой Богородицы.

    Игоревский образ Божией Матери

    Игоревская икона Пресвятой Богородицы.

    Ігорівська ікона Богородиці

    Игоревская икона Пресвятой Богородицы. Ігорівська ікона Пресвятої Богородиці. Ігорівький образ Божої Матері. Ігоревская икона Богоматери.

    Останню ікону можна побачити в Свято-Преображенському храмі міста Чернігова (до речі, це самий давній православний храм XI ст., з тих збереглися в Україні до цього дня). Це той самий храм, в якому були поховані мощі святого князя Ігоря, в хрещенні Георгія, в чернецтві Гавриїла.

    Схема вишивки Ігорівської ікони Божої Матері  >>>


    (Перекладено з англ., оригінал знаходиться тут).

    Нижче наведена таблиця має на меті означити деякі ключові моменти християнського віровчення і показати, якої точки зору стосовно тих чи інших питань тримається кожна з трьох традицій. Я спробував показати, яка точка зору може вважатися репрезентативною для кожної з традицій, хоча всередині самої конфесії, очевидно, думки стосовно деяких питань можуть різнитися. Наприклад, в протестантизмі існує великий спектр думок щодо реальної присутності Христа в Євхаристії.

    Предмет віровчення

    Православ’я

    Католицизм

    Протестантизм

    Апостольске спадкоємство

    Це важлива складова православного вчення, яка визначає приналежність до церкви, яку заснував Христос.

    Як і в православ’ї, складає життєве значення для церкви. Крім того є критерієм взаємного визнання законності посвячень у православних і католиків.

    За винятком англікан та деяких лютеран, це вчення відкидається. Більш важливим вважається спадкоємність вчення від апостолів (до протестантів), аніж пряма лінія спадкоємства посвячень.

    Склад Біблії

    Прийнято 39 книг Старого Завіту та 27 книг Нового Завіту. Також включено збірку книг, яких немає в числі єврейськомовних оригіналів. Такі книги називають неканонічними.

    Аналогічно до православ’я. Неканонічні книги традиційно називають девтероканонічнимиабо второканонічними.

    Протестанти не приймають неканонічні книги та вважають їх апокрифами.

    Вимоги до духовенства

    Священики та єпископи повинні бути чоловічої статі. Раніше жінки могли бути дияконісами, але тепер цієї практики не існує. Священики та диякони можуть одружуватись, але тільки до рукоположення, а не після нього. Єпископи ж не можуть перебувати у шлюбі.

    Все духовенство повинно бути чоловічої статі. Священики та єпископи зобов’язані до целібату,тобто безшлюбності, за винятком католиків східного обряду, у яких допускаються одружені священики.

    Більшість протестантів не вважають безшлюбність обов’язковою для духовенства. Багато церков практикують жіноче посвячення. Проблема жіночого єпископства на сьогодні широко обговорюється в Англіканській Церкві.

    Значення Євхаристії

    Євхаристія носить також назву Тайної Вечеріабо Божественної Літургії. Вона є явлінням Христової жертви, а відтак відпущення гріхів отримується через неї. Євхаристія – це зустріч з воскреслим Христом.

    Тримається аналогічної до православ’я позиції. Євхаристію ще називають Священною жертвою Меси.

    Євхаристія, наприклад для баптистів, є лише символом Божої милості. Ідея жертовної природи Євхаристії відкидається.

    Присутність Христа в Євхаристії

    Під час Євхаристії священик закликає Духа Святого (т.зв. епіклеза) зійти на дари (хліб і вино), внаслідок чого їх сутність змінюється на дійсні Тіло та Кров Христа. Яким чином відбувається це дійство пояснити неможливо – це божественне таїнство.

    Як і в православ’ї, священик закликає Святого Духа під час Меси. Проте, освящення стає дійсним через священика, який священнодіє уособлюючи в собі Христа. Дари цілковито змінюються на Тіло та Кров Христа. Цю зміну (як православні, так і католики) називають пересуществленням (лат.transsubstantiatio): зовнішній вигляд дарів залишається тим самим, в той час як субстанція, сутність змінюється.

    Хліб і вино являються символами, їх сутність не змінюється. Проте, в протестантизмі існує широкий спектр думок стосовно цього питання. Наприклад, деякі англікани тримаються католицьких поглядів, тоді як баптисти не розділяють їх.

    Подання віруючим Євхаристії

    Освячені Дари подаються лише членам церкви. Православна традиція передбачає причащання обома видами, тобто Хлібом і Вином.

    Як і в православ’ї, Святі Дари подаються лише членам церкви. Віруючим (конгрегації) подається тільки Хліб, священики причащаються ще й Вином. Проте, в деяких церквах причащають обома видами.

    Причастя зазвичай пропонується усім християнам, які бачать для себе можливим прийняти його. В переважній більшості протестантських церков причащають обома видами.

    Святий Дух

    Третя особа Святої Тройці, що сходить тільки від Отця, як сказано в оригінальному тексті нікейського Символу віри. Святий Дух сходить від Отця через Сина, тобто у сходженні Духа Син є лише посередником.

    Святий Дух сходить як від Отця, так і від Сина. В нікейський Символ включено filioque (лат. «і Сина»).

    Аналогічно до католицтва.

    Шлюб і розлучення

    Шлюб – це містичний союз чоловіка та жінки. Розлучення, як виняток з правила, головним чином допускається у випадках подружньої зради.

    Непорушний союз, подібний до союзу Христа з Церквою. Розлучення не допускається, окрім випадків, коли для продовження шлюбу є певні канонічні завади. В таких випадках шлюб може бути анульований.

    Шлюб – це союз, та не обов’язково нерозривний. Розлучення небажане, але дозволене через людську слабкість. Деякі деномінації дозволяють повторні церковні шлюби.

    Непорочне зачаття та успіння Діви Марії

    Вчення про успіння, як факт зазнання Марією фізичної смерті, приймається, тоді як вчення про непорочне зачаття відкидається. Згідно православної віри провиназа первородний гріх не передається від одного покоління до наступного, а відтак немає необхідності вважати Марію безгрішною.

    Обидва твердження є догматами церкви, хоча досі немає церковного визначення стосовно того, чи дійсно Марія зазнала фізичної смерті. Вчення про непорочне зачаття вважається необхідним через те, що люди не тільки наслідують гріховну природу, а ще й несуть тягар провиниза гріх Адама та Єви. Таким чином, будучи Сама безгрішною, Марія могла народити безгрішного Христа.

    Обидва твердження заперечуються. Спроби приписати Марії безгрішність відкидаються: безгрішним був єдиний Христос.

    Шанування Діви Марії

    Марія вшановується як Богородиця. Це означає, що народжений Нею Син був Богом у людській подобі. Вона перша серед святих і є Приснодівою (церк.-сл. приснозначить завжди).

    Уявлення подібні до православних. Титул Матір Божа більш вживаний, ніж Богородиця. Крім того, запевняється (як і в православ’ї), що в різні історичні моменти Марія являла Себе світові у видіннях, напр. у Лурді.

    Марія була святою жінкою, обраною для того, щоб носити в своїй утробі Сина Божого. Її незмінне дівоцтво, як і заступництво за людей перед Богом, заперечується.

    Повноваження Папи

    Згідно ранніх канонічних правил єпископу Рима надавалося первенство честі, але не первенство влади. Тепер таке первенство Папи не дійсне, оскільки потребує реформування у відповідності з православним віровченням. Таким чином, його повноваження в церкві не є більшими або меншими від повноважень його побратимів єпископів.

    Папа – це намісник Христа, тобто видимий глава Церкви на землі і духовний преємник св. Петра. Він наділений верховною владою, вищою навіть від церковних соборів, яка поширюється на весь християнський світ (т.зв. влада ключів).

    Папа є очільником Католицької Церкви і не має жодних повноважень висловлюватись і вирішувати за всю Церкву.

    Непомильність Папи

    Вчення про непомильність Папи відкидається. Святий дух діє в Церкві, наставляючи її на всяку істину, наприклад, через Вселенські собори. Православ’я визнає перші сім Вселенських соборів (325-787 рр.), їх постанови вважає достовірними.

    Папа є непомильний (непогрішимий) у випадках, коли він Духом Святим визначає обов’язкові для дотримання всією Церквою положення віри та моралі. Оскільки це твердження зведене в ранг догмату, воно є обов’язковою складовою католицького віровчення.

    Протестанти відкидають вчення про непомильність Папи. Лише Біблія може вважатися джерелом безпомилкового віровчення.

    Чистилище

    Проміжний стан між землею та Небом визнається, але очищення та виправлення можливе лише в земному житті, а не в загробному.

    Існує віра в чистилище як місце очищення та приготування до Царства Небесного. Це місце, в якому через понесення покарання за нерозкаяні, але простительні гріхи, можливо спокутати їх.

    Чистилище не визнається. Смерть Христа на хресті є достатньою для спокутання гріхів всього людства.

    Таїнства

    Існує принаймні сім таїнств: хрещення, миропомазання, євхаристія (найзначніше і центральне серед усіх таїнств), священство, соборування, шлюб, сповідь. Число таїнств вважається нефіксованим.

    Визнається строго сім таїнств, які відповідають існуючим в православ’ї таїнствам. Винятком є лише миропомазання, яке зазвичай називають конфірмацією.

    Як правило, визнаються лише два таїнства (або ординації): хрещення та євхаристія. Останнє ще називають Святим Причастям (як і в православ’ї) або Вечерею Господньою.

    Дія таїнств

    У таїнствах подається Божа благодать тим, хто достойно вдається до них.

    Згідне з православним бачення. Таїнство – це видимий знак, який являє дію і силу того, що символізує.

    Стосовно дії таїнств існує цілий ряд думок. Багато протестантів вбачають в таїнствах символи або нагадування про вже даровану благодать.

    Святі

    Святі складають окрему групу праведних і шанованих людей. Вони відгукуються на молитву і можуть бути заступниками людей перед Богом.

    Дуже подібна до православної позиція. Для визнання святості певної людини зокрема вимагається принаймні два достовірних випадки чудес, що відбулися через заступництво перед Богом даної людини.

    Святими вважаються всі християни, як покликані наслідувати Христа. Тільки Христос може бути посередником між Богом і людиною.

    Спасіння

    Спасіння – це «віра, що діє через любов» (Гал. 5, 6), воно може розглядатись як тривалий життєвий процес. Кінцевою метою життя кожного християнина є обоження– цілковите єднання з Богом. Воно досягається провадженням праведного життя і прагненням максимального наближення до Бога.

    Ми спасені благодаттю, але, з іншого боку, спасаємося заслугами від добрих і угодних Богові справ. Як і в православ’ї, спасіння розглядається радше як процес, ніж як раз і назавжди звершена подія.

    Спасіння – це вільний і незаслужений дар Бога людині. Воно отримується тільки благодаттю через віру в Христа. Спокутна жертва Христова відкрила нам шлях до Бога виправдала нас в Його очах.

    Значення Священного Писання

    Як і Священне Передання, Священне Писання є засобом збереження і поширення Божественного Одкровення*. Разом з писаннями святих отців, рішеннями Вселенських соборів та ін. воно є базою для формування усної традиції.

    Разом із Священним Писанням, Священне Передання (тобто вчення, яке передається від Христа та Апостолів до цього дня) вважається достовірним джерелом Божественного Одкровення. Істини Передання та Писання тлумачаться в світлі церковного вчення, підгрунтям якого є дарована Церкві влада учительства.

    Тільки Писання вважається надійним путівником і найвищим авторитетом в питаннях християнської віри та практики. Це один з основоположних принципів протестантизму.

    Богослужіння та Літургія

    Божественна Літургія займає центральне місце в духовній практиці православних. Богослужіння зазвичай відправляються національними мовами, проте грецька й церковнослов’янська також використовуються.

    Все богослужіння вибудовується навколо Меси. Другий Ватиканський собор (1962-1965 рр.) наголосив на необхідності відправлення богослужінь національними мовами, але традиційна (т.зв. триденська) Меса латинською мовою також відправляється.

    Широке різноманіття богослужбових практик. Є приклади імпровізованих богослужінь у п’ятидесятників. Більш традиційними видаються богослужіння в католицькій традиції у англікан.

    *В оригіналі написано: «Єдиним джерелом Божественного Одкровення є Передання (Tradition)». Очевидно автор хоче сказати, що Священне Передання має усну і письмову складову, і саме остання містить в собі Священне Писання і має його за основу. Така точка зору, ймовірно, має право на існування, але не є загальноприйнятою в православ’ї.

    Ще одна порівняльна таблиця  >>>


    О здравіи заблудших, заблуждших і заблудлих.Це була остання крапля…

    Одна набожна людина, моя знайома, нещодавно в котрий раз відвідала один з православних монастирів десь у Закарпатському регіоні. Монастир, як я зрозумів, з розряду таких, що не дружать з мнимими і реальними благами цивілізації, а науково-технічний прогрес поблажливо поставився до насельників і не торкнувся їхнього побуту жодним чином.

    Як зазвичай знайома хотіла подати на проскомідію (це ввідна частина Літургії) записки з іменами близьких людей. І яке діло було б мені до всього цього, якби справа не торкнулася мого похресника, ім’я якого зокрема вона хотіла подати на службу. Хлопцю дев’ять років, справді дитяча і світла душа, яких тепер не часто зустрінеш.

    Він поститься?– запитала людина за свічним прилавком.
    Та ніби ні,– розгублено відповіла знайома.
    А телевізор дивиться?
    Дивиться,– була відповідь.
    Ну, тоді його треба поминати як "заблудшого".

    Тепер мати хлопця вагається: а чи можна за сина подавати записку на літургію, чи, можливо, лише на молебні?

    О Господи! Доки напівграмотні дикуни, що наповнили скити, монастирі і лаври, будуть калічити людські долі? Доки попи́ на парафіях своєю байдужістю будуть культивувати нові сорти народного невігластва і віроповчальних збочень?...

    Хух… Давайте спробуємо спокійно розсудити. Справді, є традиція до імен в записках "о здравії" та "об упокоєнії" додавати різні епітети. Але які саме і який у всьому цьому практичний смисл? Пишу свою думку, без всякої довідкової літератури.

    Якщо ми хочемо, щоб священик пом’янув ім’я людини хворої або подорожуючої не просто в ряду інших імен на проскомідії, але окрім цього прочитав окремі прохання і молитву за цю людину і саме з цього приводу, в такому випадку ми додаємо до імені (зліва) відповідники "хвор." ("болящ.") або "подорож." ("путеш.") і обов’язково замовляємо відповідний молебень. Священик, в свою чергу, включить в число інших прохань на літургії і прохання за хворого чи подорожуючого або/і відслужить молебень до чи після літургії, де будуть прочитані вказані в записках імена. Якщо молебень не замовляється – відповідно, потрібні прохання і молитву батюшка не прочитує, а значить епітети "подорож." і "хвор." в такому випадку не більше, ніж декорація.

    Часом пишуть "млад.", "отрок.", "дев."тощо. Вважати такі додатки обов’язковими не бачиться можливим. Хоча, якщо парафія не надто велика і настоятель добре знає всіх своїх прихожан, то такі епітети можуть підказати священику за яку дитину і з якої сім’ї подали записку. От і вся філософія.

    Додаток "імен."або"тезоім."біля імені очевидно повинен вказувати на те, що людина в цей день чи, можливо, на тижні відзначає день свого тезоіменитства (іменини), інакше кажучи святкує День свого небесного покровителя або, як ще кажуть, День Ангела. Зовсім недоречним видається використання цих епітетів у Дні народження, які в народі помилково називають "іменинами". Помітивши в записці ім’я з таким додатком, священик при бажанні і можливості може пом’янути його в одному з прохань під час богослужіння і на загал привітати іменинника після служби, якщо на парафіє існує такий звичай, але він зовсім не зобов’язаний до цього.

    Цікавим видається додаток "скорб.". Проте, він позбавлений будь-якого підґрунтя. З огляду на те, що Христос сказав: «В світі матимете скорботу» (Ін. 16:33), а за словом свт. Григорія без скорбот може спастися лише людина слаба на голову, усі ми в тій чи іншій мірі "скорб." і писати про це в записках не потрібно. Якщо є необхідність, попросіть у батюшки його молитов в приватному порядку. Те ж саме стосується додатків "озлоб.","стражд.","нужд."тощо.

    А шедевр народної глупості та пастирського недогляду – це безумовно "заблуд.". Переконаний, що навіть серед тих, хто полюбляє нагороджувати цим слівцем своїх ближніх, немає єдиного розуміння того, що ж воно все-таки означає. Хто ж він такий, цей"заблудлий"?

    Може це людина, що не хрещена у православ’ї? Тоді її ім’я ажніяк не можна згадувати на проскомідії і амінь тут. Питання про те, чи можна це ім’я поминати на молебнях, спірне, проте деякі священики бачать такий варіант можливим.

    Якщо "заблуд."– це людина хрещена, але така, що перейшла до іншої конфесії, то даний випадок аналогічний до попереднього.

    У випадку, коли "заблуд." – людина хрещена і принаймні номінально православна, ніхто не уповноважив вас називати її "заблуд’ом", "приблудою" і т.п., тим більше в записках на богослужбове поминання. Ви маєте повне право обмежитись написанням імені такої людини в записках без всіляких образливих додатків.

    І, нарешті, якщо "заблуд." – це людина, яка голосує на виборах "не за того кандидата", яка має кредитну картку та номер платника податків, яка дивиться телевізор і харчується не так як ви, то повний і остаточний "заблуд." той, хто подає такого роду записку, а також той хто її приймає і зачитує, не упускаючи додатків. Хто уповноважив вас раніше Суду Божого розділяти православних християн на овець і козлів? «Ти хто такий, що судиш чужого раба? Він для пана свого стоїть або падає; але він устоїть, бо має Бог силу поставити його» (Рим. 14:4).

    Я сподіваюсь, що це безчинство закінчиться принаймні тоді, коли в записках стануть писати імена "заблуд. митрофорних протоієреїв" та "заблуд. єп., митр. і патр.".


    (Топ-100 лучших книг всех времен и народов)

    Американський журнал “Newsweek”нещодавно опублікував рейтинг «100 найкращих книг всіх часів і народів». Ось що сказано в самому журналі: «Назвати коли-небудь написану книгу найкращою –  непроста справа. Хто вирішуватиме, яка ж найкраща? Але ми хоча б на один крок підійшли до цілі: ми вибрали позиції з 10 рейтингів найкращих книг <…>, щоб утворити рейтинг 100 найкращих книг усіх часів. Це список зі списків, мета-список. Тепер нехай починаються дебати».

    Якщо хтось бажатиме ознайомитися з повним списком, то може знайти його на цій сторінці. За основу я взяв переклад списку російською мовою, який знайшов тут. Але з огляду на те, що автор зробив надто буквальний, а значить неточний, переклад імен письменників та назв книг, який не відповідає усталеним в літературознавстві нормам (погодьтеся, що «Принц» Макіавеліабо «Визнання» св. Августина– це щось трохи не те), довелося внести у переклад чимало поправок. Перевага віддавалась перекладу імен та назв, який на сьогодні вважається традиційним. Проте не виключено, що переклад і тепер має якісь неточності.

    Рік опублікування книги брався за даними “Newsweek”, проте деякі дати, скажімо час написання Шекспіром своїх творів, не відповідають тим, які наводяться у вітчизняній довідковій літературі. Характер змісту книги позначений літерами "Х." (художній, вигаданий) або "Д." (документальний, історичний, науковий, філософський). Біблію, яку упорядники рейтингу удостоїли аж 41 місця, не позначено жодною з літер, очевидно через неоднорідність жарів різних книг Біблії.

    Отже, “The Top 100 Books of All Time”.

    Оп.

    Обложка

    Название

    Автор

    Год

    1.

    Х.

    «Война и мир» Лев Толстой

    «Война и мир»

    Лев Толстой

    1869

    2.

    Х.

    «1984» Джордж Оруэлл

    «1984»

    Джордж Оруэлл

    1949

    3.

    Х.

    «Улисс» Джеймс Джойс

    «Улисс»

    Джеймс Джойс

    1922

    4.

    Х.

    «Лолита» Владимир Набоков

    «Лолита»

    Владимир Набоков

    1955

    5.

    Х.

    «Шум и ярость» Уильям Фолкнер

    «Шум и ярость»

    Уильям Фолкнер

    1929

    6.

    Х.

    «Человек-невидимка» Ралф Уолдо Эллисон

    «Человек-невидимка»

    Ралф Уолдо Эллисон

    1952

    7.

    Х.

    «На маяк» Вирджиния Вульф

    «На маяк»

    Вирджиния Вульф

    1927

    8.

    Х.

    «Илиада» и «Одиссея» Гомер // homer iliad odyssey book

    «Илиада» и «Одиссея»

    Гомер

    VIII в. до Р.Х.

    9.

    Х.

    «Гордость и предубеждение» Джейн Остин

    «Гордость и предубеждение»

    Джейн Остин

    1813

    10.

    Х.

    «Божественная комедия» Алигьери Данте // dante devine comedy book

    «Божественная комедия»

    Алигьери Данте

    1321

    11.

    Х.

    «Кентерберийские рассказы» Джефри Чосер // Canterbury Tales - Geoffrey Chaucer

    «Кентерберийские рассказы»

    Джефри Чосер

    XV в.

    12.

    Х.

    «Путешествие Гулливера» Джонатан Свифт

    «Путешествие Гулливера»

    Джонатан Свифт

    1726

    13.

    Х.

    «Миддлмарч» Джордж Элиот // Middlemarch - George Eliot

    «Миддлмарч»

    Джордж Элиот

    1874

    14.

    Х.

    «И пришло разрушение» (вариант: «Тленные вещи») Чинуа Ачебе

    «И пришло разрушение» (вариант: «Тленные вещи»)

    Чинуа Ачебе

    1958

    15.

    Х.

    «Над пропастью во ржи» Джером Дейвид Сэлинджер // The Catcher in the Rye - J. D. Salinger 

    «Над пропастью во ржи»

    Джером Дейвид Сэлинджер

    1951

    16.

    Х.

    «Унесенные ветром» Маргарет Митчелл

    «Унесенные ветром»

    Маргарет Митчелл

    1936

    17.

    Х.

    «Сто лет одиночества» Габриель Гарсиа Маркес

    «Сто лет одиночества»

    Габриель Гарсиа Маркес

    1967

    18.

    Х.

    «Великий Гэтсби» Фрэнсис Скотт Фицджеральд

    «Великий Гэтсби»

    Фрэнсис Скотт Фицджеральд

    1925

    19.

    Х.

    «Уловка-22» Джозеф Хеллер

    «Уловка-22»

    Джозеф Хеллер

    1961

    20.

    Х.

    «Любимица» (вариант: «Возлюбленная») Тони Моррисон

    «Любимица» (вариант: «Возлюбленная»)

    Тони Моррисон

    1987

    21.

    Х.

    «Гроздья гнева» Джон Эрнст Стейнбек

    «Гроздья гнева»

    Джон Эрнст Стейнбек

    1939

    22.

    Х.

    «Дети полуночи» Сальман Рушди

    «Дети полуночи»

    Сальман Рушди

    1981

    23.

    Х.

    «О дивный новый мир» Олдос Хаксли

    «О дивный новый мир»

    Олдос Хаксли

    1932

    24.

    Х.

    «Миссис Дэллавей» Вирджиния Вульф

    «Миссис Дэллавей»

    Вирджиния Вульф

    1925

    25.

    Х.

    «Сын Америки» (вариант: «Родной сын») Ричард Райт

    «Сын Америки» (вариант: «Родной сын»)

    Ричард Райт

    1940

    26.

    Х.

    «О демократии в Америке» Алексис де Токвиль

    «О демократии в Америке»

    Алексис де Токвиль

    1835

    27.

    Д.

    «Происхождение видов путем естественного отбора» Чарльз Дарвин

    «Происхождение видов путем естественного отбора»

    Чарльз Дарвин

    1859

    28.

    Д.

    «История» Геродот // The Histories - Herodotus

    «История»

    Геродот

    440 г. до Р.Х.

    29.

    Д.

    «Общественный договор» Жан Жак Руссо

    «Общественный договор»

    Жан Жак Руссо

    1762

    30.

    Д.

    «Капитал» Карл Маркс // Kapital Karl Marx

    «Капитал»

    Карл Маркс

    1867

    31.

    Д.

    «Государь» Никколо Макиавелли

    «Государь»

    Никколо Макиавелли

    1532

    32.

    Д.

    «Исповедь» Блж. Августин // Confessions - St. Augustine

    «Исповедь»

    Блж. Августин

    IV-V в.

    33.

    Д.

    «Левиафан» Томас Гоббс // Leviathan - Thomas Hobbes book

    «Левиафан»

    Томас Гоббс

    1651

    34.

    Д.

    «История» (вариант: «История Пелопонесской войны») Фукидид // The History of the Peloponnesian War Thucydides 

    «История» (вариант: «История Пелопонесской войны»)

    Фукидид

    431 г. до Р.Х.

    35.

    Х.

    «Властелин колец» Джон Толкиен // The Lord of the Rings - J. R. R. Tolkien

    «Властелин колец»

    Джон Толкиен

    1954

    36.

    Х.

    «Винни Пух» Ален Александер Милн // Winnie-the-Pooh - A. A. Milne book

    «Винни Пух»

    Ален Александер Милн

    1926

    37.

    Х.

    «Лев, колдунья и волшебный шкаф» Клайв Стейплз Льюис

    «Лев, колдунья и волшебный шкаф»

    Клайв Стейплз Льюис

    1950

    38.

    Х.

    «Поездка в Индию» Эдуард Морган Форстер

    «Поездка в Индию»

    Эдуард Морган Форстер

    1924

    39.

    Х.

    «На дороге» Джек Керуак

    «На дороге»

    Джек Керуак

    1957

    40.

    Х.

    «Убить пересмешника» Харпер Ли // To Kill a Mockingbird - Harper Lee book

    «Убить пересмешника»

    Харпер Ли

    1960

    41.

    Библия

    Библия

    Пророки, Апостолы и др.

    XIIв. до Р.Х. – нач. IIв. по Р.Х.

    42.

    Х.

    «Заводной апельсин» Энтони Берджесс // A Clockwork Orange - Anthony Burgess

    «Заводной апельсин»

    Энтони Берджесс

    1962

    43.

    Х.

    «Свет в августе» Уильям Фолкнер // Light in August Light in August - William Faulkner book

    «Свет в августе»

    Уильям Фолкнер

    1932

    44.

    Д.

    «Черное пламя» (вариант: «Души черного народа») Уильям Дюбуа

    «Черное пламя» (вариант: «Души черного народа»)

    Уильям Дюбуа

    1903

    45.

    Х.

    «Широкое Саргассово море» Джин Рис // Wide Sargasso Sea - Jean Rhys

    «Широкое Саргассово море»

    Джин Рис

    1966

    46.

    Х.

    image

    «Госпожа Бовари»

    Гюстав Флобер

    1857

    47.

    Х.

    «Потерянный рай» Джон Мильтон

    «Потерянный рай»

    Джон Мильтон

    1667

    48.

    Х.

    «Анна Каренина» Лев Толстой // Anna Karenina - Leo Tolstoy

    «Анна Каренина»

    Лев Толстой

    1877

    49.

    Х.

    «Гамлет» Уильям Шекспир // Hamlet - William Shakespeare

    «Гамлет»

    Уильям Шекспир

    1603

    50.

    Х.

    «Король Лир» Уильям Шекспир // King Lear - William Shakespeare

    «Король Лир»

    Уильям Шекспир

    1608

    51.

    Х.

    Уильям Шекспир «Отелло» // Othello - William Shakespeare

    «Отелло»

    Уильям Шекспир

    1622

    52.

    Х.

    Уильям Шекспир «Сонеты»

    «Сонеты»

    Уильям Шекспир

    1609

    53.

    Х.

    «Листья травы» Уолт Уитмен

    «Листья травы»

    Уолт Уитмен

    1855

    54.

    Х.

    «Приключения Гекльберри Финна» Марк Твен

    «Приключения Гекльберри Финна»

    Марк Твен

    1885

    55.

    Х.

    «Ким» Джозеф Редьярд Киплинг

    «Ким»

    Джозеф Редьярд Киплинг

    1901

    56.

    Х.

    «Франкенштейн, или Современный Прометей»  Мери Шелли // Frankenstein - Mary Shelley 

    «Франкенштейн, или Современный Прометей»

    Мери Шелли

    1818

    57.

    Х.

    «Песнь Соломона» Тони Моррисон

    «Песнь Соломона»

    Тони Моррисон

    1977

    58.

    Х.

    «Пролетая над гнездом кукушки» Кен Киси (Кизи) // One Flew Over the Cuckoo's Nest - Ken Kesey 

    «Над кукушкиным гнездом»

    («Пролетая над гнездом кукушки»)

    Кен Кизи

    1962

    59.

    Х.

    «По ком звонит колокол» Эрнст Хемингуэй

    «По ком звонит колокол»

    Эрнст Хемингуэй

    1940

    60.

    Х.

    «Бойня номер пять» Курт Воннегут // Slaughterhouse-Five - Kurt Vonnegut

    «Бойня номер пять»

    Курт Воннегут

    1969

    61.

    Х.

    «Скотный двор» Джордж Оруэлл

    «Скотный двор»

    Джордж Оруэлл

    1945

    62.

    Х.

    «Повелитель мух» Уильям Голдинг

    «Повелитель мух»

    Уильям Голдинг

    1954

    63.

    Д.

    «Обыкновенное убийство» Трумэн Капоте // In Cold Blood - Truman Capote

    «Обыкновенное убийство»

    Трумэн Капоте

    1965

    64.

    Х.

    «Золотой дневник» Дорис Мей Лессинг

    «Золотой дневник»

    Дорис Мей Лессинг

    1962

    65.

    Х.

    «В поисках утраченного времени» Марсель Пруст // Remembrance of Things Past - Marcel Proust

    «В поисках утраченного времени»

    Марсель Пруст

    1913

    66.

    Х.

    «Вечный сон» Раймонд Чандлер // The Big Sleep - Raymond Chandler

    «Вечный сон»

    Раймонд Чандлер

    1939

    67.

    Х.

    «На смертном одре» Уильям Фолкнер // As I Lay Dying - William Faulkner

    «На смертном одре»

    Уильям Фолкнер

    1930

    68.

    Х.

    «Фиеста» (вариант: «И восходит солнце») Эрнст Хемингуэй // The Sun Also Rises - Ernest Hemingway

    «Фиеста» (вариант: «И восходит солнце»)

    Эрнст Хемингуэй

    1926

    69.

    Х.

    «Я, Клавдий» Роберт Грейвс // I, Claudius - Robert Graves

    «Я, Клавдий»

    Роберт Грейвс

    1934

    70.

    Х.

    «Сердце - одинокий охотник» Карсон Мак-Каллерс

    «Сердце - одинокий охотник»

    Карсон Мак-Каллерс

    1940

    71.

    Х.

    «Сыновья и любовники» Дэвид Лоуренс

    «Сыновья и любовники»

    Дэвид Лоуренс

    1913

    72.

    Х.

    «Вся королевская рать» Роберт Пенн Уоррен

    «Вся королевская рать»

    Роберт Пенн Уоррен

    1946

    73.

    Х.

    «Иди, вещай с горы» Джеймс Артур Болдуин

    «Иди, вещай с горы»

    Джеймс Артур Болдуин

    1953

    74.

    Х.

    «Паутина Шарлоты» Э. Уайт // Charlotte's Web - E. B. White

    «Паутина Шарлоты»

    Э. Уайт

    1952

    75.

    Х.

    «Сердце тьмы» Джозеф Конрад

    «Сердце тьмы»

    Джозеф Конрад

    1902

    76.

    Д.

    «Сумерки» (вариант: «Ночь») Эли Визель // Night - Elie Wiesel

    «Сумерки» (вариант: «Ночь»)

    Эли Визель

    1958

    77.

    Х.

    «Кролик, беги» Джон Апдайк

    «Кролик, беги»

    Джон Апдайк

    1960

    78.

    Х.

    «Невинный возраст» Эдит Уортон // The Age of Innocence - Edith Wharton

    «Невинный возраст»

    Эдит Уортон

    1920

    79.

    Х.

    «Случай Портного» Филипп Рот // Portnoy's Complaint - Philip Roth

    «Случай Портного»

    Филипп Рот

    1969

    80.

    Х.

    «Американская трагедия» Теодор Драйзер // An American Tragedy - Theodore Dreiser

    «Американская трагедия»

    Теодор Драйзер

    1925

    81.

    Х.

    «День саранчи» Натанаэль Уэст

    «День саранчи»

    Натанаэль Уэст

    1939

    82.

    Х.

    «Тропик Рака» Генри Миллер // Tropic of Cancer - Henry Miller

    «Тропик Рака»

    Генри Миллер

    1934

    83.

    Х.

    «Мальтийский сокол» Дэшил Хеммет

    «Мальтийский сокол»

    Дэшил Хеммет

    1930

    84.

    Х.

    «Темные начала» Филипп Пулман

    «Темные начала»

    Филипп Пулман

    1995

    85.

    Х.

    «Смерть приходит за архиепископом» Уилла Кэсер // Death Comes for the Archbishop - Willa Cather 

    «Смерть приходит за архиепископом»

    Уилла Кэсер

    1927

    86.

    Д.

    «Толкование сновидений» Зигмунд Фрейд // The Interpretation of Dreams - Sigmund Freud

    «Толкование сновидений»

    Зигмунд Фрейд

    1900

    87.

    Д.

    «Воспитание Генри Адамса» Генри Брукс Адамс

    «Воспитание Генри Адамса»

    Генри Брукс Адамс

    1918

    88.

    Д.

    Цитатник председателя Мао Мао Цзедун

    Цитатник председателя Мао

    Мао Цзедун

    1964

    89.

    Д.

    «Многообразие религиозного опыта» Уильям Джеймс

    «Многообразие религиозного опыта»

    Уильям Джеймс

    1902

    90.

    Х.

    «Возвращение в Брайдсхед» Ивлин Во // Brideshead Revisited Brideshead Revisited Evelyn Waugh 

    «Возвращение в Брайдсхед»

    Ивлин Во

    1945

    91.

    Д.

    «Безмолвная весна» Рейчелл Карсон

    «Безмолвная весна»

    Рейчелл Карсон

    1962

    92.

    Д.

    «Общая теория занятости, процента и денег» Джон Мейнард Кейнс // The General Theory of Employment, Interest, and Money - John Maynard Keynes

    «Общая теория занятости, процента и денег»

    Джон Мейнард Кейнс

    1936

    93.

    Х.

    «Лорд Джим» Джозеф Конрад

    «Лорд Джим»

    Джозеф Конрад

    1900

    94.

    Д.

    «Всему - прощай!» Роберт Грейвс

    «Всему - прощай!»

    Роберт Грейвс

    1929

    95.

    Д.

    «Общество изобилия» Джон Кеннет Гэлбрейт // The Affluent Society - John Kenneth Galbraith

    «Общество изобилия»

    Джон Кеннет Гэлбрейт

    1958

    96.

    Х.

    «Ветер в ивах» Кеннет Грэм // The Wind in the Willows - Kenneth Grahame

    «Ветер в ивах»

    Кеннет Грэм

    1908

    97.

    Д.

    «Автобиография Малькольма Х» Алекс Хейли и Малькольм Х (Десятый) // The Autobiography of Malcolm X - Alex Haley and Malcolm X 

    «Автобиография Малькольма Х»

    Алекс Хейли и Малькольм Х (Десятый)

    1965

    98.

    Д.

    «Выдающиеся викторианцы» Литтон Стрэчи

    «Выдающиеся викторианцы»

    Литтон Стрэчи

    1918

    99.

    Х.

    image

    «Цвет, фиолетовый»

    Эллис Уолкер

    1982

    100.

    Д.

    «Вторая мировая война» Уинстон Черчилль

    «Вторая мировая война»

    Уинстон Черчилль

    1948-1954


    З'ясуймо, що ці слова означають і чи можна вважати їх лайливими.

    "ПІП" ТА "ЖИД" З ТОЧКИ ЗОРУ ФІЛОЛОГІЇ

    Страшенно цікаві історії часом трапляються зі словами, і все завдяки нашій безграмотності. Якщо лінь – це рушійна сила прогресу (так часом жартома кажуть), то лінь до науки – це невичерпне джерело народної міфотворчості. Якесь нещасне слово з трьох букв може обрости такими легендами, що просто диву даєшся. І даремно ці явища не фіксуються етнографами, адже коли наше суспільство будуть представляти виключно "здорові освічені люди", ніхто вже не згадає про ці шедеври нашого фольклору.

    На радіо «Культура»виходить гарна передача «Як ми говоримо?», присвячена вивченню української мови, одна з небагатьох на цьому каналі, які я з задоволенням слухаю . Одна шановна пані зателефонувала на радіо та задала ведучим цієї передачі запитання, суть якого в наступному: якщо російське слово "поп"– це ніщо інше як абревіатура, утворена зі слів "пастырь овец православных", тоді яка ж етимологія українського слова "піп"? Це запитання мене анітрохи не здивувало, адже таке тлумачення цього "загадкового" слова мені вже не раз доводилося чути, навіть від духовних осіб. Ведучі програми адекватно відреагували на таке запитання слухачки та іронічно зауважили, що за такою ж логікою абревіатуру ПОП можна утворити, наприклад, зі слів "підіймаймо організоване повстання". Справедливо було зазначено, що насправді слово "поп"запозичене, воно іноземного, а конкретніше грецького, походження і означає щось типу "наставник".

    Є книга, яку я вважаю однією з найцінніших у своїй бібліотеці, це «Полный церковно-славянскій словарь» протоієрея Григорія Дьяченка, Москва, 1993 (репринт з видання 1900 р.), ISBN 5-87301-068-4. Якщо ми розкриємо її на сторінці 457 і в другій колонці знайдемо слово "По́пъ", то дізнаємося про те, що воно тотожне слову "священникъ", а утворилося спотворенням грецького слова "πάππας", що значить "папа", тобто "батько", "отець". Цю ж точку зору репрезентує «Толковый словарь живого великорусского языка» В. І. Даля: «Поп, папа, конечно общего корня, отец». В цьому сенсі дуже доречною видається приказка, що наводиться у словнику С. І. Ожеговав контексті слова "поп": «Что ни поп, то батька».

    Щоб не видатися голослівним, ось речовий доказ (взято зі згаданого «ПЦСС»):

    Поп

    І ще на додачу, зі с. 456 тієї ж книги.

    Попин, попович, поповство, поповщина

    Пояснювати чому у росіян "поп", а в українців "піп", мабуть буде зайвим: все тому ж, чому вони споживають "боб", а ми "біб".

    Подібна доля спіткала й слово "жид". Кожен знає що це абревіатура, утворена зі слів "житель іорданської долини" (доводилося чути й "ізраїльської долини"). Але не кожен знає, що таке тлумачення цілком неправильне. Відкриваємо наш улюблений «Полный церковно-славянскій словарь»на с. 185, в першій колонці знаходимо слово "Жидови́нъ" (тотожне слову "Жи́дъ") і читаємо, що́ воно насправді означає.

    Жидовин (Жид), жидовская земля

    І ще з додатка на с. 979:

    Жидовство

    Чому з часом "жидовин"перетворився на "жида"? Мабуть тут та ж сама історія, що й зі словом "піп". Звернімо увагу, «ПЦСС» наводить слова "попин"та "поп"як рівноцінні варіанти одного й того ж поняття. Все аналогічно з парою слів "жидовин"-"жид". Наш народ, схильний в усьому до простоти і конкретності, позбавив "попина"та "жидовина"зайвого суфікса і залишилися гарні коротенькі слова без всіляких атавізмів.

    Спільною особливістю слів "піп"та "жид"є те, що їх зазвичай вживають у негативному контексті зі звинувачувальними чи сатиричними інтонаціями. Тезаурус Даля дає можливість в цьому переконатися. У словниках, виданих в СРСР, слово "жид"і вся його парадигма, згідно моїх спостережень, цілковито вилучені. Єдиним винятком мабуть є слово "жидовствующие" (назва новгородсько-московської єресі), яке присутнє в «Большом энциклопедическом словаре», Москва, 1982 року видання, а в тому ж «БЭС» тільки 1991 р.в.знову вилучене. В електонному варіанті «Толкового словаря русского языка» С. І. Ожегова (під редакцією Н. Ю. Шведової)я знайшов слово "жиды", яке означає "то же, что евреи", в друкованому ж виданні цього словника (Москва, 1978)це слово вилучене. Заради чого все це робилося радянською цензурою можуть пояснити не філологи, а історики та політологи. Однак, згідно норм сучасної української мови слово "жид", так само як і "піп", не вважаються лайливими, позаяк несуть в собі негативу не більше, ніж слово "негр", і відповідно, дозволені для вжитку.

    Моє резюме на цей час: «Як парость виноградної лози плекайте мову…»

    І ще. Друзі, можна знати церковнослов’янську мову, не будучи філологом, але неможливо бути філологом, не розуміючи церковнослов’янської мови. А філолог, в широкому значенні цього слова, – всякий, хто шанує слово.


    Могила сербської поетеси №1 Десанки Максимович та її чоловіка.

    Натрапив на цікавий вірш сербської поетеси Десанки Максимович. Цікавим він мені здався тому, що дуже яскраво передає весь трагізм послідовно матеріалістичного світогляду.

    ВСЕ РАВНО

    Даже тысячу лет проживши,
    после смерти я буду схожа
    с теми, кто не родился.

    Даже век свой прожив счастливо,
    после смерти я буду схожа
    с теми, кто плакал.

    Даже запятнанная клеветою,
    после смерти я буду схожа
    с теми, кого хвалили.

    Даже память оставив в душах,
    после смерти я знать не буду,
    что меня вспоминают.

    Даже мудрость впитав земную,
    после смерти я знать буду меньше,
    чем ком земли у дороги.

    Даже доброе сердце имея,
    после смерти я стану
    равнодушнее камня.

    Даже радуясь ясному солнцу,
    не смогу после смерти
    выйти из мрака.

    И, полна сознания жизни,
    после смерти я знать не буду
    о том, что жила на свете.

    Страницы европейской поэзии. Двадцатый век.
    Пер. Мориса Ваксмахера.
    М., «Худож. лит.», 1976, с. 204-205.

    Я не думаю, що ці роздуми про найважливіше з усіх людських питань – питання про сенс життя кожної конкретної особистості та людства в цілому – належать лише абстрактному герою і чужі автору. Очевидно сама поетеса свого часу безуспішно намагалася осмислити життя і знайти його вічну й безумовну цінність в світлі, чи краще сказати в тіні, матеріалізму.

    Проте, як виявилось, сьогодні серби називають Десанку Максимович своєю святою, не знаю лише в точному чи поетичному смислі. Є навіть сторіночка в інтернеті з гарною назвою «Богољубље Десанке Максимовић», де розкриваються православні мотиви в її творчості. Шкода лише, що усе написано сербською мовою, а електронний перекладач справляється не краще, ніж я сам.