Диякон Віктор Мартиненко
16 років тому Волинь схвилювали трагічні події розколу Православ’я. Апогеєм неправди стали серпневі події 1992року – розбійницьке захоплення прихильниками розколу Свято-Троїцького кафедрального собору міста Луцька. Побиття та образи віруючих, осквернення святинь, переслідування й цькування в пресі – все це пережили віруючі, зберігаючи свою вірність та відданість Святій Православній Церкві. Понині не вщухає біль у душах тих, хто переживав цю неправду…
Найбільш показовими, на наш погляд, були події в Луцькута Рівному, які є типовим прикладом улюбленої методики дій "Київського Патріархату". У Луцьку захоплення Свято-Троїцкого кафедрального собору Української Православної Церкви супроводжувалося жорстоким биттям священнослужителів і віруючих. Звіряче були побиті священики, яким филаретівські бойовики розтинали голови залізними прутами. Одна з прихожанок собору, якій були нанесені тяжкі тілесні ушкодження, через деякий час померла від отриманих травм.
Практично одночасно з штурмом собору був захоплений і Феодосіївський храм м. Луцька. При цьому були жорстоко розтоптані священики і прихожани храму. Настоятеля протоієрея Валентина Негодубойовики пропускали крізь ряд, били і виривали волосся.
Заступництво екстремістам з боку вищої влади в Києві не дозволило завести жодної кримінальної справи по волаючих фактах замаху на вбивство і побиття.
10 лютого 1994 року Хмельницький обласний судвидав розпорядження №3-1 про визнання недійсною передачу собору Свято-Троїцького, будівель церковної канцелярії і семінарії "Київському Патріархату". Суд зобов'язав Луцьку обласну адміністрацію повернути собор віруючим Української Православної Церкви. Дане рішення було згодом підтверджене Верховним Судом України. Аналогічні судові ухвали були винесені відносно Свято-Феодосієвського храму і ряду інших. Проте храми до цих пір знаходяться у володінні "Київського Патріархату»
Ми розмовляли із свідками цих подій.
– Минає п'ятнадцять років з дня захоплення Луцького Свято-Троїцького собору. Які спогади нині переповнюють вашу душу, коли ви згадуєте цей час?
Архієпископ Павел
- Важкі спогади залишилися назавжди. Чогось подібного не було ніколи. Та навіть монголо - татари не творили нічого подібного, не відносилися до церкви так, як нинішні монголо - татари. І це в той час, коли здавалося, рухнула атеїстична влада і прийшла довгождана незалежність.
Це робили люди, які в свій час були і залишилися безбожними. Це вони не давали поступати молоді в семінарії, не давали людям ходити до церкви. Але, от бачите, пройшли часи, усе помінялося і вони вже, тепер у другій шкірі, та в тих самих кріслах, тільки з іншими вивісками на дверях, стали заганяти людей до церкви – тільки до церкви своєї. Вони захотіли мати кишенькову церкву, яка їм потворствувала б, подібно так, як євреї чекають до сьогоднішнього дня месію, який захватив би весь світ, так само і ці безбожники воліють бачити Христа таким, яким їм хочеться.
Архієпископ Варфоломій
- Спогади самі погані. Це був справжній розгул свавілля, вакханалія тих антицерковних сил, які боролися з церквою протягом усіх часів. Вони переслідували Церкву від часів Хрущова, вони протистояли святкуванню славного ювілею тисячоліття хрещення Русі. Ми ж тоді готувалися відмітити другий ювілей – тисячоліття Волинської єпархії. Люди, які роблять зло в державі, роблять зло і в церкві. Тоді вони об’єдналися, щоб захватити кафедральний собор. Мене переповнюють важкі та дуже негативні спогади.
Хоча я вбачаю у цьому певний позитив, адже події дев’яносто другого року, як через сито пересіяли людей. Показали явно: хто є хто, – хто в Церкві, а хто проти Церкви. І треба сказати, що таки багато людей залишилися вірні святій Православній Церкві. Вони молилися в підвалах, на вулицях, і в інших місцях, де тільки можна було, але не зрадили святу Православну Церкву.
Прот. Петро Муляр
- Що можна сказати про той час? Це був жахливий період сповнений страхом і трепетом. Авжеж, безбожні люди, серед яких можновладці, так звані, горе депутати, а саме пани Гудима, Кожевников і подібні до них, і не патріоти і не націоналісти, та просто бунтівники, багатьом з яких було вже по шістдесят і по сімдесят років, вирішили вже у вільній Україні, створити собі кишенькову церкву. І з чого почали? – з собору. Гудима тоді проголошував: «Якщо ми заберемо на Волині і в Рівному головні собори, то вся Україна буде наша, і церкви і все буде нам». Але план їх не здійснився, їм нічого не вдалося. Зупинилися вони на здобутках у цих двох областях Волинській та Рівненській та на частині Тернопільської., ну а Львівська та Івано_- Франківська то вже інша історія. Волинсько-Рівненська єпархія була на той час досить авторитетною. Вона славилася на весь Радянський Союз у Руській Православній Церкві, була відомою і за кордоном. Покійного архієпископа владику Даміана знали усі, як людину ерудовану, високого рівня і ходатая за православ’я, молитвеника за церкву. Мир і спокій панував усюди. Отож, вже нові богоборці вибрали саме цю місцевість.
– Опишіть, будь ласка, події саме цього дня серпня? – Розкажіть детальніше про сам факт захвату собору, конкретизуйте та наведіть приклади, як це відбувалося. Очевидці стверджують, що там і книжки палили і журнали московської патріархії, а ще за пляшку можна було купити ризи .
Архієпископ Павел
- Це було дванадцятого серпня. На територію кафедрального собору увірвалися люди, які не мали нічого спільного з церквою. Вони кричали, свистіли, брутально лаялися, били ікони, обрізали замки з храму. Вчинили справжній погром, били віруючих людей, ім’я Господнє хулилося повною силою. Десь біля дванадцятої ночі, вони захопили храм. Страшна війна могла б розв’язатися, якби ми відповіли взаємністю на дії цієї безбожної шайки. Справжнісінька шайка, інакше їх і не можна назвати. Але Господь не в силі, а в правді.
На чолі цього беззаконня були люди, які ніколи не ходили до церкви. Вони й сьогодні не ходять. Це такі, як Гудима, Кожевніков і «іже с ними». Із впевненістю можу сказати – це дійсно страшні люди. А найперше, вони страшні для суспільства, тому, що саме вони дестабілізують спокій у державі. Коли ж нема спокою в суспільстві то і нема його ніде. Це лицемірні люди, які хочуть особистої слави, а не користі для України. Наприклад: анафематсвований Філарет, який свого часу казав власне мені, що немає ніякої Української церкви, не має ніякої української мови, сьогодні говорить зовсім по-іншому. Ці дволикі люди ніколи не були корисними ні для церкви, ні для держави.
– Очевидці стверджують, що після захоплення собору розкрадали та розпродували церковне начиння, ризи. Палили богословські книжки та журнали, бо вони написані російською…
Архієпископ Варфоломій
- Я цього не бачив, але те що продавали - то правда. У нас була чимала бібліотека. Ми відкрили семінарію і зібрали солідну семінарську бібліотеку. Тоді ж, коли були зняті усі ці перепони, у місті, тоді ще, Ленінграді, організовувалася виставка книг видавництва «Інка Прес» для тодішнього ще Радянського Союзу. На той час - це було щось надзвичайне. Я не раз посилав настоятеля собору, протоієрея Георгія Антонюка, на цю виставку. Він їздив і підібрав цілий комплект богослужбової і богословської літератури, яка була необхідна аби функціонувала семінарія. Вона безперечно залишалася там. Та забрали семінарію, забрали єпархію, забрали собор і все, що там було, також забрали. Пізніше мені розповідали, що все це продавали, то за п’ять, тоді ще, рублів, то за пляшку. Отож, продавали і пропивали. Все це робили ті, що називають себе борцями за православну віру.
– Ваше високопреосвященство! Як Ви оцінюєте ініціативи, які виходять від влади, щодо так званого об’єднання церков і створення єдиної помісної церкви?
Архієпископ Павел
- Я вже говорив і сьогодні ще раз можу повторити, нехай вони об’єднають, спочатку, всі партії, а їх досить багато, тоді ж беруться за церкви. Нехай вони займаються тим, чим їм потрібно займатися, а ми обійдемося і без їхньої допомоги. Ми ні в кого не просимо сьогодні про допомогу, нехай краще не заважають, ні губернатори, ні президенти. Їхня справа ходити в церкву і молитися. Бо ж, як в житті буває, сьогодні ти губернатор, а завтра – ніхто, і прийдеться переховуватись від людей. Тож краще було б їм молитися в канонічній церкві зі своїм віруючим народом, в тій церкві, яка була від князя Володимира.
Архієпископ Варфоломій
- Безперечно, що церковний розкол який є на Україні - це біль і трагедія всієї Православної Церкви, бо то наші брати і сестри, які заблудилися. Нам потрібно в цьому напрямку працювати, шукати шляхи порозуміння і об’єднатися, а як це буде, то це вже воля Божа. І тут не доречно ні президенту давати свої вказівки, ні тим чи іншим силовим структурам. Це повинно визріти в надрах духовенства і Божого народу.
- Ці люди і зараз видають себе борцями, патріотами, але час показав хто вони в дійсності. Їхні ватажки поміняли по кілька конфесій, юрисдикцій. Проте, зараз вони закликають до об’єднання з низів, нехай, мовляв, священики служать разом. Вони хочуть хоч якогось визнання, щоб хоча б хтось з ними спів служив…
Архієпископ Варфоломій
- Безперечно ці люди відчувають свій гріх. Адже знають, що вони ніхто, що в них нема сану, ні священика, ні єпископа. Та і в кого навіть був канонічний сан, то церква їх позбавила, як розкольників і вони зараз ніхто в очах Божих. Вони, як той диявол, намагаються більше й більше людей спокусити, втягнути в безодню. Але пророк Давид прямо говорить: «Блажен муж, що не йде на зібрання нечестивих», і тому тут уже добавити нічого не можна. Зараз ми маємо релігійну свободу і люди самі визначилися хто хоче спасіння, хто хоче шукати життя вічного, той залишається у канонічній церкві, а кому треба відстоювати політичні, або якісь інші амбіції, то той іде шукає невідь чого. Але, радує те, що люди, які залишаються вірними Святому Православ’ю, зостаються вірними до кінця. Вони просто не реагують на всі ці процеси й не йдуть ні вліво, ні вправо. Твердо, тримаються того шляху, який веде до життя вічного.
Прот. Петро Муляр
Мені дуже шкода людей, які не відаючи, знаходяться у розколі. На сьогодні тисячі людей, після здійснених «таїнств» у таких церквах, залишаються не похрещеними, не сповіданими, не причащеними, не повінчаними і не похороненими. І все це вони прекрасно знають. Але вірять, що їх все рівно колись визнають. То на що ж чекати, щоб визнали, коли ж ви знаєте, що не праві. Чого ради самим мучитись і мучити народ Божий? От, вони, час від часу, закидають, що нам мовляв заважають москалі. Проте, церква ж не москальська і не українська, і не грузинська, вона має назву Церква Божа – єдина свята і нездоланна. Шкода простого народу, що не знаючи, продовжують бути у розколі. Та, Слава Богу, багато навертаються.. Ми і хоронимо після їхніх похорон, ми і хрестимо після їхніх хрестин, і вінчаємо після їхніх вінчань. Багато людей звертаються до нас за допомогою. Відчувають, щось не те, чогось не вистачає. Комусь щось сниться, в когось діти кричать, в інших в сім’ях не ладиться. От, і шукають люди правди…
Джерело: Офіційний сайт Володимир-Волинської єпархії Української Православної Церкви
