Велика трагедія роду людського явлена в тому, що ніхто із смертних, навіть з тих, кого щедра Божественна десниця не мірою обдарувала творчими та розумовими здібностями, талантами, не може уникнути ризику фатального духовного падіння. Більше того, очевидно саме на тих, кому Провидінням дана особлива благодать бути світочами для світу, сили пекла повстають з особливою людиноненависницькою люттю, щоб здолати, загасити ненависний їм світильник, сяйво якого пробиває темряву оманливого благоустрою, викриває істинне лице світу цього і стверджує, що діла його злі. Воістину диявол прагне "звабити, якщо можливо, і обраних" (Мт. 24, 24).
Особливе співчуття викликає доля тих, хто в свій час щиро і гаряче шукав відповіді на "вічні прокляті запитання", як їх назвав Ф.М.Достоєвський, прагнув знайти шляхи вирішення проблем соціальної несправедливості, морального розтління, духовної дегенерації людства, зрештою знаходив їх у релігії, в Євангелії, в Бозі, але не зміг запобігти катастрофі свого безсмертного духу і, як наслідок, своєї творчості. Згадаємо, до прикладу, декабристів, серед яких були глибоко віруючі, розумні, творчо обдаровані люди, проте це не завадило їм зрадити євангельські принципи і стати в ряди тих, хто влаштовував теракти в храмах за богослужінням. А печальна метаморфоза графа Льва Толстого, який дійшов до відвертої наруги над християнством! А трагедія М. Горького, С. Єсеніна та ін., котрі захопившись ідеями революції та постхристиянського "світлого майбутнього" втратили й мирне сьогодення.
Іван Якович Франкожив і формував своє світобачення у часи, мабуть, більш складні й суперечливі, ніж сьогоднішні. Революційні матеріалістичні погляди тодішніх філософів та ідеологів заронили в його душі зерно скепсису, яке згодом виросло в міру повної зневіри й вільнодумства. Письменник, поет, перекладач і етнограф, "що в небесах не міг найти богів", тепер міг сказати: "не боюсь я ні бога, ні біса!"І хоча в його творчості проглядується бажання знайти шляхи виходу з духовної кризи, Франко в безнадійності пише: "Та мені в борбі важкій з темними думками навіть у країну мрій шлях заріс тернами". На жаль, повернутися до віри він уже не зміг або не встиг. Відомо, що поет, котрий більш як десяток останніх років свого життя страждав від тяжких хвороб та нечистих духів, помер, відмовившись від останньої Сповіді та Причастя.
Чия ж провина у тому, що в християнському, здавалося б, світі людина не може знайти опóру для своєї віри? Найлегше звинуватити саму людину, але навіщо, якщо їй уготований Божий суд? Безумовно, доля провини лягає на оточення, історичні та соціальні обставини та загальний дух часу. Проте християнин пошук причини усякого зла починає з самого себе. А чи не моя байдужість, – запитає він себе, – стала причиною падіння мого ближнього? Може, він спіткнувся не побачивши вогню віри та людяності в моїй душі? Можливо, саме я залишився холодним до слів Господа: "Так ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі" (Мт. 5, 16).
